Один з лікарів схилився над ним ще нижче; Шор побачив зуби — прокурені, дуже довгі; очі були холодні, хоч чоловік силкувався зобразити усмішку; вона здалася ІПору гримасою ненависті.

— Усе добре, — сказав лікар. — Ви перемогли смерть… Тепер небезпека позаду…

— Я зможу ходити?

— Зможете.

— Я дуже боюся самотності, — сказав Шор. — Чи не можна, щоб тут поселилась сиділка? Я заплачу… Це за мій рахунок…

— Біля вас завжди сиділка, — лікар знову розтяг рота.

Невже це усмішка, подумав Шор, а може, в нього природжений дефект обличчя, буває після інфекції, перенесеної в дитинстві, не спрацьовують м’язи, криворотість, так, здається, називають це спеціалісти чи не спеціалісти, один чорт, у мене в голові паморочиться, коли б знову не провалитися в темряву; ти не маєш права втрачати свідомість, тоді вже напевне загинеш, що робити, га? Боже всемилостивий, спаси й заступи, я ж самотній, зовсім самотній, і нікому не можна вірити, кругом вороги, я приречений…

Лікар обернувся до своїх колег; він провів біля Шора три безсонні ночі, сотворив чудо, очі його випромінювали щастя, ніякої криворотості не було, обличчя сповнене благородства, правда, стомлене й брезкле, каміння в нирках.

— Слава богу, — прошепотів лікар, — тепер йому потрібен спокій, вітаю вас, колеги, ви зробили неможливе…

Лікарі навшпиньки рушили до виходу. Шор відчув задуху, бо не знав, як повестися. Можна закричати, щоб сюди негайно приїхав Матен, нехай, зрештою, поряд з ним чергує Папіньйон, невже вони не розуміють, що йому не дозволять жити ті, хто гнався за ним темною вулицею, як за зайцем, аби збити на повному ходу, розчавити, перетворити в тепле місиво… Ні, сказав він собі, треба мовчати, нехай вони підуть, я чекатиму, цей криворотий пришле сестру, вони так завжди роблять, ну, згадай же, скільки разів ти сидів у коридорі лікарні, коли тобі треба було допитати людину, і благав лікарів дозволити ввійти в палату до того, хто тебе цікавив, чи то була жертва, чи злочинець, Матен напевне вже сидить за стіною, і Папіньйон біля нього, але вони підуть, їм скажуть, що потрібен спокій, а в тебе нікого немає, кого можна покликати, хто приготував би тобі кислий морс і напоїв з чашки, підклавши руку під потилицю, розколоту надвоє тяжким невгамовним болем, ех, чому ми починаємо думати про самотність тоді, коли залишаємось зовсім самотніми, віч-на-віч зі смертю?! Якби я міг знайти Еріха, все було б інакше, немає нічого прекраснішого за дружбу братів, особливо, коли батько й мати живуть окремо, хто, як не брат, найближча тобі людина на землі, хто, як не він, сидітиме біля тебе вдень і вночі, не стулить очей і підкладе долоню під потилицю, а ще краще під шию, як добре, коли рідна людина держить тебе за шию і не дає пролитися краплям на груди, це так неохайно, коли їжа забруднює білизну, хочеться зразу прийняти ванну, а як ти дійдеш туди, коли руки й ноги не слухаються тебе, в гіпсі, величезні й нерухомі… Чекати… Треба чекати і ні в якому разі не дозволити собі заснути, мені не можна спати, я мушу діждатися Матена чи Папіньйона, вони зроблять усе, щоб урятувати мене… Аби тільки цей криворотий лікар не оголосив журналістам, що я опритомнів… Ах, навіщо я з ним говорив?! Але ж я сказав, що впав потилицею! Хто цьому повірить, справжня хитрість має бути нехитрою, я дуже боязно брехав їм, це зрозуміє будь-хто, а тим паче ті, кому я заважав. Треба було мовчати, щоб вони вирішили, ніби в мене відбило пам’ять і мову, чому я не подумав про це, чому?!

Тільки з п’ятою людиною з «римського списку» Степанову вдалося поговорити, решта мовчала.

— Ой, та все це нісенітниця! — асистент оператора Роберто досадливо поморщився. — Її просто вбили. Це я кажу вам і не скажу нікому іншому, розумієте?

— Боїтеся помсти?

— Що значить помста?! Приріжуть! Помста передбачає оголошення війни, відкритість, рукавичку! А наші цього не визнають, наймуть алкоголіка чи наркомана, гроші в зуби, стилет в руки, і все! Знаєте, чому я наважився сказати вам те, що мені відомо?

— Совість мучить…

— Та годі вам! Тепер не дев’ятнадцяте століття. Я ж виховувався на фільмах «Броненосець «Потьомкін» і «Райдуга», а мого батька розстріляли нацисти в Північній Італії… Ось яка штука, розумієте, — трохи зніяковівши, вів далі Роберто. — І ще я дуже любив Франческу… Ні, я розумів, що в мене немає шансів, а до Петрарки з його лірикою я ставлюсь поблажливо, у нашу епоху шлюбні оголошення друкують у газетах, називають довжину ніг і об’єм грудей до відома майбутнього супутника життя й батька твоїх дітей… Я любив Франческу і як генія, і як просту римську дівчину, адже вона з низів, як і я, тільки я нічого не досяг, зате живу, а вона піднялася, і тому її більше немає. Словом, я скажу вам про те, що знав, і те, що відчуваю й досі… Думаю, найважливіше сказати вам міг би її адвокат Мар’яні, якщо тільки його не перекупили, знаєте, як у нас уміють перекуповувати? О, з потрухами! Ви читали сценарій того фільму, що крутив Руїджі?

— Ні.

— Можете ознайомитися з ним, він має бути в бібліотеці гільдії кінопрацівників… Досить цікавий фільм про жінку, яка сама робить своє життя: починала стенографісткою, пройшла через постіль своїх босів, одержала від них якісь там гроші, вступила в університет на юридичний факультет і взяла тему для дисертації про захист у суді тих, кого називають проститутками… Взагалі, я вважаю проститутками не тих, хто цим заробляє собі на життя… Наші матрони, які мають чоловіка, сплять з другом свого чоловіка та ще й купують собі хлопчика, — оце справжні проститутки… За сценарієм у героїні Франчески почався роман з хлопцем теж із низів, вона довірилася йому, розповіла про себе все, але він не зміг простити їй колишніх зв’язків; вона зовсім пустилася берега, знаєте, отаке очищення через повне падіння. Буває у жінок… Ну от… Матеріал був цікавий, по-справжньому цікавий. Чезаре розповів сюжет фільму газетярам, рекламу треба робити заздалегідь. Франческу люблять… Любили, ви ж знаєте… Наробили галасу… І тоді з’явився Дон Валлоне… Він хазяїн в кіно, він утримує і наш «Чезафільм», не прямо, звісно, там сам чорт не розбере, які в них зв’язки й стосунки… Словом, Франчесці запропонували величезні гроші за те, щоб вона знялася в сцені, коли з нею спить боксер, сексуальний маніяк, але без фокусів, відкрито, як у кіно кажуть, на вершковому маслі… У серйозний фільм Дон Валлоне вирішив вставити порночастину, уявляєте, скільки людей повалить на таку картину! Не прищава шлюха показує клас сексу, не якась там гультяйка, а наша красуня Франческа… Він усе правильно розрахував, цей Дон Валлоне… Ви його бачили?

— Ні.

— Викапаний пастор, такий уже скромний, такий вихований, такий тишко… Його мало розстріляти, Степанов, його треба публічно повісити, так, звичайно, негуманно, я розумію, тільки світ не має права дозволяти жити таким тварюкам, як він… Шофер Чезаре мені розповів, яким голосом Дон Валлоне назвав суму, котру вони можуть одержати, якщо ті кадри з Франческою ввійдуть до фільму… Він сказав, що це дасть, принаймні, тридцять мільйонів глядачів… Ну, а тепер лічіть самі, не знаю, якою валютою зручніше… Перші місяці, коли тільки фільм став бойовиком, ціна на квиток дорівнює десяти, а то й п’ятнадцяти доларам… Тридцять мільйонів помножити на десять доларів, ясно? Ну там процент за оренду кінотеатрів, страховка, гонорари, нічого собі, в найгіршому разі, сто мільйонів доларів чистими… Словом, Дон Валлоне запропонував Франчесці мільйон за сцену в ліжку… У нас тепер це діло звичне, та й Ватікан став простіше дивитися на таке, а то ж раніше не можна було показати голу жінку, все вистригали, охороняли моральність… А у Франчески був друг, ви, мабуть, чули?

— Ні. Про нього й про неї мовчать усі, з ким я зустрічався… Я питав і тут, у Римі, і в Швейцарії, але всі немов підписку дали не розголошувати таємниці…

— А що?! Вони дали таку підписку, повірте мені, дали, спробуй не дай… Ця сволота вміє брати підписки… Добром, погрозою, грошима… Куплять будинок — от тобі мають підписку…

— Кого ви маєте на увазі? — спитав Степанов. — Руїджі?

— Звичайно.

— Але він одружений з її сестрою…

— Її привчили до маріхуани… Все зробить заради однієї затяжки… Хоч зараз, мабуть, перейшла на героїн… Вона, як і Франческа, була дівчина з околиці… Сестра стала заробляти, а Софі нічого не цікавило, аби тільки покейфувати, купити машину, переселитися в район особняків… Якби за душею в неї була пристрасть, захоплення, тоді інша річ, а вона всього лише була сестрою генія…

— Ви почали розповідати про друга Франчески…

— Так, я збиваюся, коли згадую той жахливий день… Пальці холонуть… Як у старого… І всередині все тремтить… Її другом був Фредді Тібс, журналіст із Лондона… Він потім спився, не певен, чи ще живий… Ніхто не знає про те, що сталося того вечора на зйомці, тільки Руїджі знає, головний оператор Еусебіо і я, бо ми знімали цю сцену втрьох, усіх інших з павільйону випровадили, така була умова… Але вони щось їй дали в каву, якісь ліки, ні, ні, не Руїджі, він спочатку сам мало не збожеволів… Франческу запросили на вечерю перед зйомкою… Чезаре і якийсь його приятель, здається, адвокат…