Степанов усе зрозумів; страх; вони нічого не скажуть; тільки згаяв час; спочатку їх налякали, а потім купили; дуже просто.

— Імена замінити? — спитав він з усмішкою. — Чи все-таки вашу сестру можна називати її справжнім іменем — Франческа? А того, хто фінансував її фільм, — Доном Валлоне?

— Можете не замінювати імена псевдонімами, — відповів Руїджі. — А коли говоритимете про Франческу, не забувайте, що перед вами її сестра.

Степанов відчув, як кров прилила до обличчя, він не вважав за потрібне стримувати себе.

— Яка, природна річ, не може не хотіти того, щоб винних у загибелі її сестри суворо покарали… Звичайно, і ви, її колега по мистецтву, хочете цього ж, ви не можете бути байдужим до трагедії художника, талановитої молодої жінки, яка так загадково в розквіті сил пішла з життя…

— Яке ви маєте право так розмовляти? — сухо спитав Руїджі. — Хто дозволив вам так розмовляти?

— Як? — спитав Степанов. — Я образив вас? Згоден написати все, що я сказав. Слово, зафіксоване на папері, — документ, і, коли ви знайдете те, що підходить під категорію образи, притягніть мене до суду, я ладен дати свідчення… навіть після автокатастрофи… Якщо оклигаю, приїду, це я вам обіцяю… Звичайно, якщо уколошкають, тут уже не моя вина, замовкну…

Софі Сфорца зблідла, навіть у сутінках було помітно, як її щоки стали сірі, ніби' цементні; вона легко підвелася, змусила себе посміхнутися.

— Дуже приємно, що ви знайшли час провідати нас, синьйор Степанофф, по-моєму, ваш сюжет може принести славу; якщо вдасться написати його так, як ви задумали, ми з Руїджі молитимемо бога, щоб вам пощастило. — Вона обернулася до чоловіка: — Хіба не так, любий? Вибачте, але я мушу йти, мене мучить мігрень…

Степанов кивнув, побажав доброї ночі, пішов до дверей; замки були особливі, наче в тюрмі, двері оббиті залізом, ланцюжок з нержавіючої сталі.

Руїджї відімкнув замок, кашлянув, награно знизав плечима.

— Ми, люди Заходу, звикли до діла з першого слова, синьйор Степанофф, ми не візантійці, а римляни, через те найбільше цінимо, коли людина зразу ж бере бика за роги, а не ховає головне за декорацію, чи то міфічний сценарій, чи роман, а чи репортаж для комуністичної газети.

— Якби ви не зрозуміли головного, синьйор Руїджі, — відповів Степанов, — навряд чи ваша дружина так раптово занедужала б. Та й потім, мабуть, безтактно ставити запитання: коли й хто так зміг вас залякати, що ви простили загибель Франчески?.. Я готовий продовжити нашу розмову на вулиці, якщо ви боїтеся вести її в домі, де можуть бути вмонтовані чужі вуха.

— Обережніше руліть нашими дорогами, — відповів Руїджі з дивною усмішкою, — вони дуже вузькі, а наші водії — лихачі. Бажаю вам доброї ночі і щасливої творчості…

«Ну й що? — подумав Степанов. — Ну й нехай цей Дон Валлоне дізнається про те, що я йду по сліду. Це навіть добре. Тільки треба встигнути надиктувати й відправити додому інформацію, яку вже зібрав. Правда складається з зерняток знання, пошук істини — подолання сходинок, а не всіх сходів зразу, з наскоку; такого не буває, навіть слово для цього спеціальне вигадали — волюнтаризм… Мабуть, я почав не з того кінця… Мені треба знайти список тих, хто брав участь у зйомках останнього фільму Руїджі, на яких загинула Франческа Сфорца… Часом освітлювач скаже більше, ніж режисер, котрий після смерті Франчески поселився на розкішній віллі в найаристократичнішому районі Швейцарії… Пенсія… Яка пенсія у режисера? Розкажіть Хабібуліну… Хто це мені сказав? Ага, товстуха барменша в Шереметьеві, господи, коли ж це було?! Чому вдома час так різниться від того відчуття хвилин, коли літак приземлюється на чужині? З погляду логіки це нез’ясовно, але правда! Все дійсне розумне, все розумне дійсне, оце так Гегель! А от як цю філософську концепцію, прикладаючи до різноманітності відчуття часу, обчислити на ЕОМ? Ага, — спохватився Степанов, — зараз треба подзвонити у Гамбург, чорт з ним, що пізно, вибачусь перед Максом, але тільки він один може допомогти… Потрібен список усіх, хто бачив Франческу в останні дні, по-перше, і ще неодмінно треба дізнатися, хто продав цю віллу Софі й Руїджі».

Об одинадцятій двадцять він закінчив розмову з Гамбургом, записав усі адреси й телефони в свою пошарпану книжку, подивився в довіднику, де міститься італійське консульство в Лугано, знайшов телефон свого римського видавця. «Подзвоню вранці, попрошу надіслати телекс у місцеве консульство, триденну візу для туристів італійці дають зразу ж, на місці, без запиту в їхнє міністерство закордонних справ. Вийшов на набережну; тераси, де ввечері стояли сотні столиків, винесених з барів і «ристоранте», спорожніли, гасили світло, щоденне свято закінчилось; в піццерії «Дон Карло» біля стойки товпились кілька сміттярів; Степанов попросив налити подвійне віскі без води й льоду, випив, відчув запах димку, самогонки хильнути б, яку Зубаниха колись гнала на Плещеєвому озері; осінні світанки там важкі, бугай кричить тривожно, далечінь видно як на сислеївській картині, мов крізь цигарковий папір, туман шаруватий, зримий, близький, барвами схожий на церковні пахощі, що клубочаться в храмах, господи, як додому хочеться, сили немає!

— Ще віскі, — сказав Степанов і повторив прекрасне італійське «прего» — «будь ласка»; істинно вимоглива ввічливість; коли ми вже почнемо по телебаченню давати уроки етики? Петро колись почав це, а потім не до того було, та й Петра звели зі світу, а зараз саме час, адже так лаємось, стидовисько та й годі, відсутність зовнішньої культури не завжди компенсує культура внутрішня, звісно…

— Подвійне? — спитав бармен, з інтересом розглядаючи Степанова.

— Тільки так.

— Синьйор — американець?

— Росіянин.

Бармен присвиснув.

— О-ля-ля, ви перший росіянин, якого я бачу в житті! Мій батько був у вас у полоні, казав, що в Росії живуть дуже хороші люди, давали докурювати сигарети, не били і вгощали своїм хлібом чорного кольору…

— Бувало, — погодився Степанов. — За здоров’я вашого батька…

— За пам’ять батька, — виправив його бармен. — Він помер.

— У нас у Росії кажуть: хай земля йому буде пером.

— Я не дуже добре знаю англійську… Що означає «пером»?