— Ферручі? — уточнив Степанов.

— Не знаю. Я не знаю його імені, — роздратовано повторив Роберто. — Яке це має значення?

— Має. Дуже велике. Ви його бачили в обличчя?

— Бачив. Коли Чезаре і цей адвокат привезли Франческу на зйомку… Розумієте, вона не була п’яна, вона дуже серйозно ставилася до професії, але вона була сама не своя: очі горять, якось нервово сміється, рухи різкі…

— Стривайте… Ви можете впізнати того, другого, котрий був з Чезаре, якщо вам покажуть його фотографію?

— Зможу. Але не буду. Так, я мерзотник, боягуз, це правда… Та я не боротимусь, це марно.

— Я боротимусь, — сказав Степанов. — Я старий і потім іноземець, мені втрачати нічого, ви хоч для мене впізнайте, добре?

— Добре, — якось зламавшись, тихо відповів Роберто й подивився на гомінливу римську вулицю, що вела до вокзалу; вони сиділи біля вікна в маленькій траторії і пили каву чашку за чашкою; хазяїн був турок, варив за стамбульським рецептом, дуже смачно.

— Я починаю здогадуватись, що сталося, — мовив Степанов. — Чезаре був присутній на зйомці?

— Він увійшов, коли все почалося… Той тип, який мав лежати з нею під простирадлом, був справді сексуальний маніяк, а її вони напоїли зіллям чи ще чимось, це я вам кажу точно, інакше пояснити не можна… Руїджі закричав, мовляв, треба перервати роботу, а Чезаре шепнув щось оператору Еусебіо, і той продовжував крутити мотор, Руїджі знову крикнув «стоп», але Чезаре і йому сказав щось… Ні, я не знаю, що він їм сказав, бо мені він теж шепнув: «Синку, так треба, а тобі я кладу в кишеню двадцять п'ять тисяч доларів…» І поклав їх мені в кишеню… А я взяв… Ось так… Назавтра Франческа зажадала спалити той шматок плівки; вона приїхала в павільйон жовта, зовсім хвора, з величезними синцями під очима… На зйомці після всього вона заснула, і не думаю, щоб пам’ятала те, що було, я кажу, вони чимось її накачали, пообіцяли, ніби епізод буде в межах пристойності, не гірше, ніж у «Калігулі» чи «Еммануїлі»; а насправді зняли все від початку до кінця, а вона збиралася заміж за Фредді… Зрозуміли? «Неврівноваженість, артистична натура…» Нісенітниця мерзотників, які знають правду… Вони вважали, що її можна купити за мільйон, і помилилися в розрахунках…

— Вбили, боячись викриття, чи вона застрелилась?

— Застрелилась… Взагалі вони її застрелили напередодні, на зйомках або ще раніше, коли Дон Валлоне підраховував, який буде профіт з цією сценою… Їм було наплювати на неї, яке їм діло до людини, коли можна взяти сто мільйонів… Я ж узяв двадцять п’ять тисяч…

— Навіщо ж тоді вони влаштували катастрофу Руїджі, коли той їхав на процес?

— А тому, що Руїджі став немов божевільним після того, як вона застрелилась… Він побив Чезаре, він бив його в кабінеті, зламав йому носа… А той навіть не викликав поліцію; Руїджі зв’язали наші освітлювачі та пожежники… Його перекупили в госпіталі… Два місяці він був при смерті, не міг говорити, думали, його назавжди паралізовано… Отак, Степанов… А ви кажете, сюжет про те, як шльопнули мільйонера… Та біс з ними, з тими мільйонерами… От сюжет, але хіба стане у вас серця написати й зняти його?.. У мене ні…

— Плівка ціла? — спитав Степанов. — 3 тими кадрами?

— Не знаю…

— Можете дізнатися?

— Навіщо?

— Щоб помститися…

— Я вже сказав, у це діло я не входжу, я лайно, немає мені прощення…

— Та вас ніхто й не запрошує в це діло… Допомогти самому собі, щоб не так сумно було доживати, невже не хочете?

— Ви дуже страшно сказали: доживати… Що ж, я дізнаюсь… А як можна помститись, маючи на руках ту плівку?

— Це моя справа, Роберто, ви ж не хочете лізти в бійку…

— Поїхали, — Роберто підвівся, поклав на стіл м’яту купюру, сказав офіціантові, що здачі не треба, і метушливо пішов до виходу.

Через годину він передав Степанову ролик.

— Це все, що лишилось… Там було п’ятсот метрів… Їх нема… А тут зрізки… Та якщо ви коли-небудь кому-небудь скажете, що я вам їх передав, мої діти проклянуть вас…

— Скільки їх?

— Троє. А останній народився через півроку після загибелі Франчески, тільки тому я зрадив її, узяв ті гроші Іуди…

Люсі Лоран до телефону не кликали; Степанов не міг зрозуміти, хто знімав трубку — мати, тітка чи служниця; відповідали сухо й однозначно, в голосі було неприховане роздратування:

— Мадемуазель Лоран зайнята, залиште свій номер; а якого питання; передзвоніть завтра, сьогодні я не зможу вас з’єднати.

Степанов боявся глянути на годинник; будь проклята секундна стрілка, подумав він; та ще й Марі не підходить до телефону; все-таки жінки створені з особливого матеріалу, справді, вони не мають ніякої причетності до наших ребер… Куди вона поїхала?! Якого біса її понесло на Сіцілію? Це ж чоловіча справа! їй зовсім не треба було лізти в це. Ти проектуєш її на дочку, сказав собі Степанов, хоч вони були зовсім різні; моя скритніша, лагідніша, талановитіша, думає інакше, ширше й глибше, без тієї первісної заданої німецькості, чи що, але все одно в них дуже багато спільного, та сама рішучість і чесність така ж; зсередини світяться.

Степанов поїхав у марсельський порт, поставив машину біля ресторанчиків, де готують казковий буйабес [27] , сів на пароплавчик, що відправлявся на острів Іф, до Монте-Крісто; хоча, похопився він, причому тут Монте-Крісто? Я їду до Дюма. Бідолашні письменники, якщо їм поталанило створити образ, який став Мегре, Шерлоком Холмсом чи Монте-Крісто, вони самі як особистості зникають, їх не пам’ятають, знають тільки їхнього героя; в нас, наприклад, так було з фільмом «Велике життя». Актора Петра Алейникова, який грав там, запам’ятали, та й то тільки люди мого покоління, як Ваню Курського, весельчака і жартуна; і майже зовсім ніхто не знає, що написав сценарій цієї кінострічки Павло Нілін… Пам’ятають його «Жорстокість», «Випробувальний строк», особливо ті, кому запав у серце Венька Малишев, але скільки їх, таких пам’ятливих?! На жаль, пам’ятають, як правило, те, що повторюють багато разів… А те, що як одкровення входить у тебе, розчиняється в тобі, і ти вбираєш у себе Веньку Малишева, чи романтиків Паустовського, чи булгаковського Воланда, і вони стають частиною твого «я», і ти не можеш без них, незвичайно, бо талановито й не має потреби втовкмачувати це чи повторювати… Отак влаштоване це життя: часом пам’ятаєш непотрібне, чуже, почуте, а те, без чого важко жити, вбираєш у себе, забуваючи того, хто був прабатьком цієї, тепер уже твоєї, часточки душі…