Прийшло менше половини з тих журналістів, до кого дзвонила Марі.

Вона сиділа поряд із Степановим у барі Прес-центру; обличчя таке стомлене, з хворобливою жовтизною, що Степанову було тяжко на неї дивитися.

Він розумів — затія її марна; наївно думати, що тутешні аси журналістики повірять у все їй і йому, в усьому з ними погодяться, надрукують у своїх газетах та журналах те, що вони хочуть зараз розповісти їм.

За багато років, проведених за рубежем, Степанов до певної міри вивчив механіку тутешньої газетно-журнальної політики.

— Він не закривав очей на труднощі, з якими йому доводилося стикатися вдома в журналах, видавництвах, на кіностудіях. Це була б неправда, якби він сказав, що перестраховка і некомпетентність редактури не зачіпала його. Роки навчили його витримки, вміння боротися за своє, пояснювати свою позицію і зрештою друкувати те, що він як громадянин вважав за потрібне друкувати.

Тут, на Заході, журналіста ніхто не обмежував у різкості виразів, але сама структура друку будувалася надто жорстоко, подібно до футбольної команди; власник видання підбирав гравців для себе і під себе; допускалися найполярніші точки зору за формою, однак у вузлових питаннях панувало тотальне підкорення слову чи навіть невисловленій думці тренера, тобто власника діла.

Так, абсолютна свобода, але в тих рамках, які заздалегідь визначив бос і добровільно прийняли гравці; будь-яке відхилення карається штрафом, який, на відміну від нашого, остаточний і оскарженню не підлягає; втрата роботи — найстрашніше покарання.

Ситуація зараз була така, що підтримка — та ще зі слів червоного літератора і лівої журналістки — кампанії проти тих, хто готував події в Гаривасі, була просто нереальна, бо Вашінгтон чітко визначив свою позицію. Уряди й бізнес Західної Європи розуміли, що псувати стосунки з північноатлантичним партнером через країну, яка входила в сферу їхнього геополітичного інтересу, неперспективно й ризиковано; нафту Саудовської Аравії та еміратів надійно контролює дядя Сем, союзницька невірність легко карається бурхливим підвищенням цін на бензин, а це крах, бо практичною філософією Західної Європи стали швидкості в небі і на автомагістралях, без яких неможливий бізнес.

І все-таки відмовити Марі чи пояснити, як може повернутися справа на прес-конференції, яку вона скликала, вщ вважав неможливим, знову ж таки проектуючи на неї своє ставлення до дочки, яку нелегко переконати словом; нове покоління шанує свій власний досвід, якщо тільки розумні вихователі не змогли закласти з раннього дитинства вдумливе (аж ніяк не сліпе) ставлення до батьківського авторитету.

— Мало людей, — шепнула Марі. — Починатимемо? Чи відмінимо?

— Як знаєте…

— Коли б я знала… Тепер тільки розумію, що нічого не розумію.

— Починайте, — посміхнувся Степанов. — Нам втрачати нічого.

Марі встала й, судорожно зітхнувши, подивилася на присутніх.

— Дорогі друзі, спасибі, що ви прийняли моє запрошення… Кожен з нас усе розуміє одне про одного, тому я не ображусь, якщо ви не зможете надрукувати те, про що я і наш російський колега Степанов хочемо вам розповісти… Мова піде про вбивство Леопольдо Граціо, який наважився проводити свою політику щодо Гаривасу, про замах на інспектора Шора, про роль доктора Цорра, котрий звинувачує Баррі Дігона в імперіалістичній активності, про мафію, її палермську сім’ю, очолювану Доном Ва'ллоне, про його службовця, який колись «охороняв» Граціо, а тепер знайшли його вбитого, про загадкову загибель Анжеліки фон Варецькі, про масонську ложу… Пан Степанов і я — такі ж журналісти, як і ви, тому ми не готували тексту своєї заяви, але ми готові відповісти на всі запитання, і мені хочеться сподіватися, що ви поінформуєте світ про тривогу, яку ми відчуваємо, думаючи про долю нещасного Гаривасу.

Марі сіла, зразу ж потяглася до води, губи її були сухі, потріскані; Степанов помітив, що круг рота за ці дні залягли зморшки, яких досі не було.

— Відділіть злаки від плевел, — сказав кореспондент з Йоганнесбурга. — Не плутайте масонів із справою Граціо… В мене склалося враження, що ви бабахнули цей матеріал, аби притягти до себе додаткову увагу, це не професіонально, міс Кровс.

Марі зніяковіла, не знала, що відповісти, їй стало утратно, немов цей злий чоловік підслухав її розмову з професором Річардсом (він не підслухував, його просто попросили сказати це на самому початку прес-конференції).

— А чому ви так тривожитесь за Гаривас? — почав атаку один з парагвайських журналістів; Марі не знала його, він приїхав зовсім недавно.

— Бо, — . відповіла Марі, — все, що відбувається там, дуже нагадує ситуацію перед убивством Альєнде.

— Ви брали інтерв’ю у Санчеса, — знову заговорив той самий журналіст. — Це мало кому вдавалося, тільки вам та ще Жюлю Бреннеру з Парижа, який передав, що цими днями його прийме полковник. Під час інтерв’ю Санчес говорив вам таке, що просив би не розголошувати?