— Ну, щоб йому було м’яко лежати…

— Дякую, синьйор, тепер я зрозумів… Ви тут у справах?

— Так.

— А хто ви за фахом?

— Літератор.

— Пишете статті в газети?

— Це теж… Ви тут давно?

— Сім років… Швейцарія — стійка країна, валюта стабільна, бізнес іде добре, особливо влітку, тьма-тьмуща туристів, піцца — саме їхня їжа, дешева і голод угамовує…

— Ваша піццерія, мабуть, дорого коштувала?

— Так, я загнав у неї всі свої заощадження… Раніше тут був бар, поганенький бізнес, на каві грошей не заробиш, люди хочуть дешево попоїсти, і щоб з національним колоритом…

— А чому колишній хазяїн продав бар?

— Старий… Німець… Він був одинокий, нацист… Знаєте, що таке «опель», який називається «Аскона»?

— Не знаю.

— Це подяка місту за те, що під час війни Гітлер відправляв сюди на лікування своїх поранених льотчиків: ніяких бомбардувань, їжі вистачало, дівки безплатні… Ні, зараз вони знають ринок, я кажу про війну… А старий був самотній, працювати треба від рання до смеркання, офіціанти вимагають великої плати з обороту, а ми всією родиною працюємо.

— Хто оформив вам купчу? Адвокат?

— Це в нього був адвокат, у синьйора Лоренца, я просто взяв і приніс гроші. Коли є готові гроші, адвокат не дуже-то й потрібен.

— Де ви уклали купчу?

— В префектурі, двадцять хвилин їзди, з цим у швейцарців легко, це тільки в Італії мордують паперами та шахрують на кожному кроці, такі вже ми люди…

Степанов усміхнувся:

— Це непатріотично — ганити свій народ…

— Чому? Навпаки. Непатріотично закривати очі на погане, дітям буде страшно жити, люди повинні говорити про свої вади відверто…

… О дев’ятій ранку Степанов був у префектурі.

О дев’ятій двадцять він одержав нову адресу колишнього власника вілли «Франческа» синьйора Жовенті.

О десятій сорок синьйор Жовенті провів Степанова до дверей своєї квартири на віа Комунале і побажав йому щасливої подорожі.

Свою віллу, яка раніше називалась «Наталі», він продав адвокатові римської кінопродукції «Чезафільм» синьйорові Ферручі.

Степанов сів у машину і погортав свої записи; все збігалося; саме адвокат Ферручі захищав Дона Валлоне, коли того викликали до суду в справі про Франческу Сфорца.

… Про політ Марі Кровс на Сіцілію, в Сіракузи, до Стефана Річардса, професора історії Гарвардського університету, який оселився після виходу на пенсію в Італії, ЦРУ дізналося через сім хвилин після того, як вона поклала телефонну трубку, домовившись з американцем про час і місце зустрічі.

… Через годину в філіал ЦРУ, що обслуговував шостий флот США у Середземному морі і базувався в Палермо і Катанії «під дахом» страхової компанії «Іншуренс інтернешнл», пішла шифровка, в якій службі було наказано організувати запис розмови професора Річардса і Марі Кровс.

… Тому в невеличкому залі піццерії «Лас Вегас», де Річардс призначив Марі побачення, коли вона приїхала туди, вже побували три техніки ЦРУ з портативними апаратами, які записали всю їхню розмову.

… Розшифрований запис розмови відіслали в Ленглі негайно.

«Кровс. Професоре, я вдячна за те, що ви так люб’язно припинили роботу над своєю книгою й знайшли для мене час.

Річардс. Це гріх — не відгукнутися на прохання такої чарівної дами. Кажіть, що там у вас, я постараюсь відповісти на запитання.

Кровс. Ви займалися мафією…

Річардс. Я займаюся нею, так точніше.

Кровс. Пробачте… Ви займаєтесь мафією… А мене цікавить усе, пов’язане із справою Граціо, із загибеллю його дружини, з пошуком Шора, який, правда, більше вже нічого не може шукати, і з загадковим убивством Вітторіо, колишнього охоронця Граціо…

Річардс. Ви хочете писати про це?

Кровс. Так.

Річардс. Скільки вам років?

Кровс. Двадцять дев’ять.

Річардс. Набридло життя?

Кровс. Навпаки. Я його дуже люблю, тому й хочу виступити в пресі.

Річардс. Це патетика. Вас знищать, якщо ви зараз зачепите больові точки синдикату, міс Кровс. Після того, як станеться щось, а воно, очевидно, мусить статися, публікуйте, але не раніше.

Кровс. Ви ж не боїтеся публікувати свої статті про синдикат?