Степанов закурив і, повільно гасячи сірника, сказав:

— Ви не відрекомендувалися, колего… Яку газету ви представляєте?

— «Опіньйон», Парагвай, з вашого дозволу.

— Це нова газета? — поцікавився Степанов, стримуючи посмішку. — Чи добре реанімована стара?

— Нас сюди запросили ставити запитання, — розлютився журналіст. — І я ставлю свої запитання. Це за правилами. Коли я запрошу вас на мою прес-конференцію, я відповідатиму вам, а зараз я хотів би почути відповіді фрейляйн Кровс.

Марі якось запитливо подивилася на Степанова, в очах у неї він помітив розгубленість.

— Так, — сказала нарешті Марі, — деякі свої відповіді полковник Санчес просив не публікувати.

— Які?

— Він просив мене не публікувати їх… Отже, я не можу відповісти на ваше запитання.

— Ви знали полковника в ті роки, коли він вчився в Бонні?

— Так, — відповіла Марі. — Знала.

Фріц Узен підняв палець над головою.

— Фрейляйн Кровс, чому ви не публікуєте те, що знаєте?

— Ті органи преси, до яких я зверталася, відмовилися друкувати мої матеріали… Я приготувала копії, ось вони, — Марі поклала долоню на папку, — кожен може взяти їх, якщо вважатиме за потрібне, використати…

— Пане Степанов, — спитав журналіст з Голландії, — ви одержали завдання від своїх властей провадити розслідування разом з Марі Кровс?

Степанов знизав плечима.

— Тут покалічили мого колегу… І вашого, до речі, теж… Лиска… Він лежить непритомний у госпіталі в Москві… Його покалічили тому, що він узяв матеріали фрейляйн Кровс, — Степанов кивнув на папку, що лежала на столі. — Я вважав за свій обов’язок почати цей пошук, йдеться про долю і життя мого співвітчизника…

— Ви, так само як фрейляйн Кровс, переконані, — спитав журналіст з Туніса, — що вбивство Граціо, замах на Шора, на Лиска і Анжеліку фон Варецькі мають певний зв’язок з тим, що відбувається в Гаривасі?

— Думаю, що так. Особливо коли ви проаналізуєте ситуацію на біржі, а вона загадкова.

— Розкажіть про все детально, — попросив Роберт Лоппенгайм з Нью-Йорка. — В абсолютній послідовності, з самого початку…

Десять чоловік з тих, хто був на прес-конференції, послали повідомлення в свої газети й журнали.

Головний редактор «Нахріхтен», який одержав телекс із Шьоньофа від свого кореспондента, акредитованого при Прес-центрі, здзвонився з Фріцом Труссеном, банкіром, котрий, як вважали, мав намір разом з Граціо фінансувати енергопроект Санчеса: сімнадцять процентів акцій журналу належали концерну Труссена з шістдесят п’ятого року, його слово було законом, хоч він ніколи не дозволяв собі тиснути, тільки порада, роздуми вголос, не образливе, цілком дружнє підказування.

… Вони зустрілися в ресторані «Мовепік» за сніданком; розмова була, як завжди, довірлива; редактор не зразу попросив Труссена прокоментувати питання про Гаривас; обережно запитав про Санчеса, про можливий зв’язок між загибеллю Граціо й долею маленької заокеанської республіки і зробив це тільки перед кавою, коли всі основні справи обговорили й нові анекдоти розказали.

— Хочете виступити із статтею? — спитав Труссен. — Чи не завчасно? Поки що, принаймні… Коли аж надто багато чорних дірок, можлива непередбаченість… Це в однаковій мірі можна застосувати і до астрономії, і до нашої земної суєтної практики… А втім, не мені вирішувати, ви журналіст, вам і карти в руки…

Головний редактор «Ньюс» одержав інформацію Лоппенгайма, двічі прочитав її і подзвонив Баррі Дігону; той держав через третіх осіб двадцять один процент акцій його журналу; вислухавши редактора, Дігон посміявся й відповів у звичній своїй манері, з м’яким старечим гумором:

— Джордж, я не маю права вам радити, друкуйте, що вам заманеться, нехай собі, але тільки мені не зовсім зрозуміло, навіщо нам дозволяти ганити американський бізнес? Навіщо пов’язувати якогось мафіозо Валлоне з Уолл-стрітом? Годі, справді! Набридло! Нехай про це пише російська преса, а не наша… Хіба я винен у тому, що адвокат, який обслуговує один з моїх банків, найнявся захищати цього самого порнографічного магната!

— Баррі, я вважав за свій дружній обов’язок подзвонити вам.

— Спасибі, мій дорогий, повторюю, я переживу й це, але в даному випадку мені просто прикро за моїх колег з Уолл-стріту.

(Майкл Велш, вислухавши Дігона — той був розгублений, весь запас гумору витратив на те, щоб правильно провести розмову з головним редактором, — відповів, що негайно займеться цим питанням; я зроблю все, додав він, і погашу цей скандал у зародку, не хвилюйтесь, Баррі).

Директор «Уорлд інтернешнл» нашвидкуруч переглянув матеріал і здивовано знизав плечима:

— Ми вже підготували аналіз по вузлу Гаривасу, і я згоден з цим аналізом, навіщо плутати читачів, вони не люблять, коли стикаються дві протилежні точки зору… І потім, чому ми маємо віддавати свої сторінки червоним? Звичайно, цей Степанов мусить говорити те, що йому продиктував Кремль… Ні, ми цього не друкуватимемо, копію надішліть до державного департаменту, нехай ознайомляться, а нашому кореспондентові у Шьоньоф передайте, що телекс коштує грошей, великих грошей, і платимо за нього ми, а не він…