— Але я погано розмовляю англійською, — відповіла синьйора Сфорца-Руїджі. — І потім, про що ви хочете з нами розмовляти?

— У мене є пропозиція для вашого чоловіка…

— Сценарій?!

— Так.

— Але він уже не працює, він хворий…

— Тоді, може, сеньйор Руїджі порадить, з ким мені варто переговорити. Джульєтта сказала, що він дасть дуже розумну рекомендацію.

— Але Джульєтта не дзвонила нам…

— Добре, я спробую ще раз поговорити з нею.

Він познайомився з Джульєттою, чарівною актрисою, в Мадріді на телебаченні; вони вдвох вели передачу, подібну до тієї, яка називається в нас «Доброго ранку»; потім часто дзвонили одне одному; в голосі Софі Сфорца бринів страх; Степанов зрозумів, що без рекомендації його не приймуть, а йому необхідно побачити цих людей, він просто не має права їх не побачити.

… Джульєтта, на щастя, була вдома, в Римі, обіцяла відразу подзвонити Сфорца.

… За годину Степанов зупинив машину біля невеличкого особняка в горах, над озером; цокотіли цикади; він спершу навіть не повірив вухам своїм, усе-таки жовтень; якась дивна пташина співала в ліанах; господи, як усе схоже на Абхазію, подумав він, тільки тут немає доброго Алябрика, веселого й галасливого бармена з пансіонату «Апсни».

Він подзвонив у двері; в передпокої спалахнуло світло; хтось припав до вічка; холодно клацнув замок; другий; на порозі стояв високий, ще молодий чоловік у білому костюмі.

— Проходьте, — сказав він чудовою англійською, — ми чекаємо на вас.

У великому холі було похмуро, одна лише настільна лампа; двері на веранду відчинені; там сиділа жінка, як дві краплини води схожа на покійну Франческу, тільки сива, хоч обличчя молоде. В її довгих, дуже тонких пальцях був затиснутий довгий мундштук, сигарета теж довга, яскраво-жовтого кольору; пальці ледь тремтіли, хоч вона старанно намагалася це тремтіння приховати.

— Сідайте, синьйор Степанофф, ми згодні послухати сюжет вашого сценарію, — сказала вона. — Мій чоловік пообіцяв Джульєтті проконсультувати вас. Ви справді з Росії?

— Так.

— І збираєтесь туди повернутись?

— Безумовно, — Степанов усміхнувся.

— Але ж там зараз неможливо жити, такий терор.

Степанов знову посміхнувся.

— Нічого, переживемо, тут теж не без терору, однак ви не збираєтесь виїжджати…

— Хочете випити? — спитав Руїджі.

— Ні, дякую, хіба що склянку води.

— З газом?

— Та якої завгодно, аби холодна була…

Руїджі приніс води, сів біля дружини, зітхнув з хрипом, прокашлявся.

— Давайте ваш сюжет, я весь — увага.

— Скільки часу ви мені відпускаєте?

— Все залежить від того, якою мені здасться історія.

— Здасться, — впевнено сказав Степанов, відчуваючи напруженість Софі і її чоловіка. — Вам здасться… Мова йде про політичний злочин… У якомусь місті в президентському апартаменті [26] готелю знайшли труп мільйонера…

— Це вимисел чи факт? — спитав Руїджі.

— А вам як хотілося б?

— Мені хотілося б вимисел, — відповів той.

— Добре, — погодився Степанов, — тоді я не називатиму вбитого Леопольдо Граціо, а назву його просто Леопольдо.

— Не сходиться, дуже близько, і потім Граціо, як мені відомо, не вбили, він покінчив життя самогубством, бо йому загрожувало банкротство.

— Тоді назвемо покійного Джоном, перенесемо дію в Штати.

— Це хороша пропозиція, — озвалася Софі Сфорца; О люб’язна усмішка була вимучена, тонкі пальці все ще дрібно тремтіли.

— Так от, Джона, бізнесмена й політика, знайшли мертвим у його номері; службовці готелю, між іншим, ще не під присягою, заявили, що ніхто з сторонніх до нього не входив; на пістолеті, знайденому вранці поліцією, не було відбитків пальців; почалося слідство; але всіх тих, хто міг дати свідчення в зв’язку з обставинами, які передували загибелі мільйонера, зайнятого в сфері енергетичного, аж ніяк не воєнного бізнесу, усунено; всі, хто намагається продовжити розслідування на свій страх і риск, відчувають на своїй спині очі, холодні нерухомі очі людей, котрих найняли ті, хто не може дозволити відкритися правді. Та коли все-таки правда випливе, а для цього треба не так уже й багато, показання двох свідків, того спрута, який замишляє і втілює в життя злочини, можуть розчавити. Як сюжет?

— По-моєму, цікаво, — сказав Руїджі. — Але це не для мене, синьйор Степанофф, це для Даміані, «Зізнання прокурора» і таке інше, тим паче, я вже не працюю в кінематографі, я тепер на пенсії.

— Вистачає на прожиття? — усміхнувся Степанов, очима спитавши у жінки дозволу закурити.

— Так, цілком вистачає, я був добре застрахований.

— І ви не рветесь назад у мистецтво?

— Це моя турбота, а не ваша, синьйор Степанофф.

— Отже, ви впевнені, що боротьба з Доном Валлоне неможлива?

Руїджі обернувся до дружини, всміхнувся.

— Я ж казав тобі, дорога… Все мало кінчитися саме цим іменем.

Софі Сфорца зім’яла довгу сигарету у великій черепашці, фіолетово-чорній, не середземноморській, напевне, з карібського регіону.

— Синьйор Степанофф, — сказала вона своїм співучим глибоким голосом, — ми готові обговорювати з вами вашу ідею, вона справді цікава, і, якби Руїджі був здоровий, я порадила б йому попрацювати з вами, та ви згадали ім’я Дона Валлоне… Я чула про нього, але що саме, зовсім не пам’ятаю… Чи не розповіли б ви про нього детальніше?