— Отже, коли ти дозволиш, я підведу підсумок, Соломоне… В номері «Континенталю» загинув Леопольдо Граціо… Ніяких слідів насильства, на килимі валяється пістолет, ніхто не чув пострілу, ніхто не бачив людини, яка направлялась до апартаменту покійного… Все було б ясно, якби на рукоятці пістолета ми знайшли пальці нашого бідолахи. Коди ти зайшов у номер, там до тебе вже побували директор, шеф охорони, портьє, метрдотель, що приріз на каталці сніданок, покоївка і поліцейський, який чергує біля готелю. Виникає питання: а якщо хтось з цих людей схопив — пойнятий жахом, без злого наміру — пістолет, потім злякався, що знайдуть його сліди, витер рукоятку рушником і поклав на місце? Таке допустимо?

Шор примружився, розгублено глянув на Матена, витяг з кишені пом’яту пачку «Голуаз», закурив і, глипнувши на комісара ще раз, відповів:

— Взагалі коли…

— Що «коли»?

— Коли дуже хочеться вважати це самогубством, то…

— Ти що думаєш, я підштовхую тебе саме до такої точки зору? Соломоне, що з тобою? Ти висуваєш свою версію, але і я маю право на свою.

— Преса бере в стоси не тебе, а мене, Луї.

— Так було завжди, так буде й надалі, поки ти не заміниш мене в цьому кріслі, а на твоє місце не сяде Папіньйон… Але я аж ніяк не відкидаю твоєї версії. Затям собі, я з тобою, хоч би як ти повернув справу… Як завжди, я прикриватиму тебе. Копай, Соломоне.

Через дві години після дуже короткої зустрічі з комісаром Матеном в кафе Джон Хоф націлив резидентуру ЦРУ на те, щоб журналісти, які зв’язані зі службою, поговорили з працівниками «Континенталю».

Підрозділ, який відповідав за виконання спеціальних заходів, дістав завдання організувати таку людину в «Континенталі», яка згадає, що не більше як три дні тому, приблизно за день до самогубства Граціо, викликали майстра з профілактики електропроводок на горищі, у підвальних та складських приміщеннях; приходив чоловік середніх літ, дуже кремезний, десь близько п’ятої після полудня; запросили майстра тому, що йшли дощі, дуже погана погода, сталося щось з кліматом, ці американці й росіяни неодмінно доведуть світ до нового потопу з їхньою космічною безглуздістю; майстер був з якоїсь контори, треба згадати, мабуть, десь у паперах е телефон чи відповідний запис; ні, у день загибелі Граціо цієї людини в готелі не було, ми уважно стежимо за всіма, хто входить до нашого готелю…

Через три години, після відповідної шифрограми Хофа в Ленглі, Майкл Велш надіслав вказівку римській резидентурі ЦРУ зробити все можливе, аби вплинути на потрібних у кабінеті людей і домогтися відправки телеграми в Берн з офіційним запитом про обставини загибелі італійського громадянина Леопольдо Граціо; оскільки лист має виходити з секретної служби, то, ясна річ, на цей запит мусить відповісти секретна служба Швейцарії. А відповісти на лист, не взявши в кримінальній поліції всіх документів, висновків експертів, неможливо.

Правдолюбці — це добре, але Шор вирішив пограти в це діло аж надто серйозно. Не час.

А втім лишалася ще надія на завтрашній контакт з Шором тих, кому резидентура в Берні вірить безумовно.

Прийом влаштували на англійському газоні перед новим будинком Дігона в Сарагоса де Вілья; пальми підсвічували лампами денного світла, і тому ніч здавалася нереальною, мабуть, занадто чорно-білою, як у режисерів перших фільмів раннього італійського неореалізму.

Дігон, як завжди, був у своєму скромному чорному костюмі; він дозволяв собі тільки одну розкіш — шофер купував йому надзвичайно дорогі черевики, невагомі, лайкові, в найшикарнішому магазині Нью-Йорка. Як і кожна людина, що піднялася на високий щабель, Дігон не надавав значення одягові, любив старі, звичні речі; але в молодості, як і всі подібні до нього, хто рвався вгору, він замовляв собі елегантні костюми, купував величезні машини, бо той, хто хотів вийти в люди, мусив уміти замилювати очі; чим менше реальних грошей, тим більше повинно бути показного багатства; тільки купивши три будинки, понад тисячу акрів землі, багатої на нафту, зав’язавши — через треті країни — надійні зв’язки з банками Саудівської Аравії, він перестав звертати увагу на зовнішнє, «женихівське», як жартував пізніше, і став, навпаки, грати в скромність; спочатку перебирав міри, і гра ця здавалася ненатуральною. Та минали літа, і особливо після сорок п’ятого року, І коли Дігон дістав доступ у Західну Німеччину через концерн Дорнброка, він жив поняттям діла — агресивного, всепожираючого, безпощадного; будь-яке виставляння напоказ багатства здавалося йому тепер смішним і безглуздим.

… Коли посол Нікльберг підвів його до міністра оборони і вони обмінялись настороженим потиском рук, кряжистий майор Лопес відчеканив:

— Наша революція проти розкошів, але цей дім має на собі печать достоїнства; свято не ріже око надмірністю, такою властивою сильним вашого світу; радий честі засвідчити свою повагу, містер Дігон, і висловити надію, що ви не тільки поправите своє здоров’я в благодатному кліматі Гаривасу, а й поміркуєте на дозвіллі, яку допомогу можете подати республіці, яка розвивається тепер так динамічно. Біля майора стояв високий холодноокий полковник, начальник генерального штабу Діас, близький друг прем’єр-міністра; Дігон зразу пригадав те, що говорив йому про Діаса Майкл Велш, коли вони зустрілися на конспіративній квартирі ЦРУ в Нью-Йорку, тому Дігон церемонно вклонився майору й відповів:

— Хоч я, не приховую цього, противник будь-якої революції, окрім американської, але все-таки, пане Лопес, мене надихає динаміка вашого розвитку і те відчуття стабільності, яке я тут помітив… Тому не бачу підстав, щоб бодай у якійсь мірі бойкотувати діяльність вашого міністра фінансів… Гадаю, колеги по спостережній раді нашого концерну підтримають моє бажання піти назустріч вашим пропозиціям…

— Ну що ж, — сухо посміхнувся майор Лопес, — якщо вони підтримають вас і дадуть нам позику, республіка дозволить їм жити тут, на березі; як їм заманеться… В розкоші то в розкоші…