— Пробачте… може, я перешкоджаю… може, у вас важливі справи…

— Зараз у мене нема ніяких справ, — похмуро відповів Вокульський і трохи почервонів. Марушевич помітив це.

Він був певний, що в квартирі Вокульського або затівається щось таємне, або ховається жінка. В усякому разі, до нього повернулась самовпевненість, яку він завжди відчував у присутності збентежених людей.

— Я відберу у вас лише хвилинку, — вже сміливіше казав засмоктаний молодик, елегантно помахуючи палицею та капелюхом. — Одну хвилинку.

— Слухаю, — сказав Вокульський. Він швидко сів у крісло й показав, гостеві на друге.

— Я прийшов попросити у вас пробачення, — з фальшивою щирістю заговорив Марушевич, — і сказати, що не можу служити вам в справі купівлі дому Леицьких…

— А відкіля вам відомо про цю купівлю?.. — не на жарт здивувався Вокульський.

— Ви не догадуєтесь? — невимушено спитав молодик і навіть підморгнув, але злегка, бо ще почував себе не досить певно. — Не догадуєтесь, дорогий пане Вокульський?..

Та це ж той шановний Шлангбаум…

Він раптом замовк, немов удавившись недокінченою фразою, а ліва рука його з палицею і права з капелюхом безпорадно опустились на бильця крісла. Тим часом Вокульський навіть не ворухнувся, а тільки пильно дивився на гостя. Він стежив за зміною виразу обличчя Марушевича, як мисливець стежить за ріллею, по якій пробігають сполохані зайці. Придивляючись до молодика, він думав: «Ага, то це він і є той порядний католик, якого Шлангбаум наймає за п’ятнадцять карбованців на торги і не радить давати наперед грошей? Коли він одержував вісімсот карбованців за баронового коня, то теж був чимось збентежений… Ага!.. І те, що я купую коня, теж він розляпав.

Служить разом двом панам: баронові і його дружині…

Але він забагато знає про мої справи. Шлангбаум був необережний».

Так думав Вокульський і спокійно розглядав Марушевича. А засмоктаний молодик, бувши до того ще й дуже нервовим, звивався під. Його поглядом, як голуб під поглядом очкової змії. Спочатку він трохи зблід, потім став відшукувати на стелі і стінах, за що б зачепитися очима, і, нарешті, обливаючись холодним потом, відчув, що не може вирвати свого блукаючого погляду з-під влади Вокульського. Йому здавалось, що похмурий купець кліщами вхопив його за душу і що опиратись йому він неспроможний. Марушевич ще разів кілька крутнув головою і нарешті, цілком упокорений, потонув у погляді Вокульського.

— Пане Вокульський, — мовив він солодким голосом. — Я бачу, що в грі з вами треба відкривати карти… Отже, я скажу одразу…

— Не турбуйтесь, пане Марушевич. Що мені треба знати, я вже знаю.

— Пане добродію, ви повірили пліткам, і через те у вас склалася, про мене погана думка. А тим часом у мене, слово честі, найкращі наміри…

— Повірте, пане Марушевич, що моя думка про будь-кого складається не на підставі пліток.

Він устав з крісла й одвернувся, що дало можливість Марушевичу трохи опам’ятатись. Молодик швидко попрощався і, біжачи сходами вниз, думав: «Ну, чув хто-небудь отаке?.. Якийсь нікчемний крамар задирає переді мною носа! Слово честі, була мить, коли я хотів ударити його палицею… Нахаба, слово честі… Він ще може подумати, що я його боюсь, слово честі… Господи, як ти тяжко караєш мене за легковажність!.. Підлі лихварі присилають до мене судового виконавця, за кілька днів я повинен сплатити борг честі, а цей купчик, цей… негідник!.. Я хотів би тільки знати: чого він так задається, що він про мене думав?.. Тільки це, більше нічого… Слово честі, він когось замордував, бо такого погляду у порядної людини бути. де може. Звичайно, що так, адже він мало не вбив Кшешовського. Ах, нікчемний нахаба!.. І він насмілився так дивитись на мене… на мене, їй-богу!..»

Незважаючи на це, другого дня Марушевич знову приїхав з візитом до Вокульського, а не заставши його вдома, сказав візникові спинитись коло магазину.

В магазині його зустрів пан Ігнац, розвівши руки так, немов віддавав увесь магазин в його розпорядження. Проте якийсь внутрішній голос шепнув старому продавцеві, що цей відвідувач купить не більш як на п’ять карбованців, та ще, може, скаже записати на рахунок.

— Де пан Вокульський? — запитав Марушевич, не знімаючи капелюха.

— Зараз надійде, — відповів пан Ігнац з низьким поклоном.

— Зараз, тобто?..

— Найпізніше за чверть години, — відповів Жецький.

— Я зачекаю. Скажіть винести карбованця візникові, — промовив молодик, недбало сідаючи на стілець. Проте у нього похололи ноги, коли він подумав, що старий продавець може й не виконати цього доручення. Але Жецький доручення виконав, хоч уже й не кланявся відвідувачеві.

Через кілька хвилин прийшов Вокульський.

Коли Марушевич побачив ненависного купчика, його пойняли такі суперечливі почуття, що він не тільки не знав, що говорити, а й втратив здатність думати. Пам’ятав тільки, що Вокульський повів його в кабінет за магазином, де стояла залізна каса, і подумав, що почуття його до Вокульського можна б назвати сумішшю погорди і презирства.

А ще йому пригадалось, як він ці свої відчуття намагався прикрити вишуканою чемністю, яка навіть йому самому здалася підлабузництвом.

— Що ви скажете? — спитав його Вокульський, коли вони вже сиділи. Причому Марушевич так і не збагнув, коли саме він зайняв це положення в просторі. Проте почав говорити, трохи затинаючись:

— Шановний пане Вокульський, я хотів довести вам свою доброзичливість… Баронеса, як вам відомо, хоче купити будинок Ленцьких. А барон, її чоловік, наклав вето на певну частину її майна, без якого вона купити будинку не зможе… Отож… барон тимчасово опинився в скрутному становищі… Йому бракує… бракує тисячі карбованців… Він хотів би ці гроші позичити… бо без них… без них, ви розумієте, він не зможе з достатньою енергією чинити опір дружині…