— Ну, докторе, що ви на це скажете?

— Те, що вже одного разу сказав, — відповів Шуман. — Ми наближаємось до п’ятої дії. Це має бути або кінець путящого чоловіка, або початок цілої серії дурниць…

— Щонайгірших, бо політичних, — вкинув слово Жецький.

Доктор здвигнув плечима й одвернувся, бо пан Ігнац з його вічною політикою здавався йому нестерпним.

Граф-англієць ждав їх у товаристві другого джентльмена, який раз у раз виглядав у вікно на хмари і час від часу порушував кадиком так, ніби йому трудно було щось проковтнути. Він справляв враження неуважної людини, на справді ж був чоловік незвичайний — мисливець на левів і глибокий знавець єгипетської старовини.

В кабінеті графа-англійця посередині стояв стіл, накритий зеленим сукном, а навколо стола — чотири високих стільці. На столі лежало чотири аркуші паперу, чотири олівці, дві ручки з перами і стояла чорнильниця таких велетенських розмірів, немов була призначена для ножних ванн.

Коли всі посідали, слово узяв граф.

— Панове, — почав він, — барон Кшешовський визнає, що через неуважність міг штовхнути пана Вокульського, те-ек. Внаслідок цього, на нашу вимогу…

Тут граф подивився на другого джентльмена, який з урочистим виглядом щось проковтнув.

— …на нашу вимогу барон… готовий навіть листовно перепросити пана Вокульського, якого ми всі поважаємо, те-ек… Що скажете ви, панове?

— Ми не маємо повноважень робити будь-які спроби помирити супротивників, — відповів Жецький, в якому прокинувся давній офіцер угорської піхоти.

Учений-єгиптолог широко розплющив очі й ковтнув двічі підряд.

На обличчі графа промайнуло здивування, проте він опанував себе і промовив чемним, але сухим тоном:

— В такому разі ми слухаємо ваші умови…

— Будьте ласкаві, пропонуйте свої, — відповів Жецький.

— О! Просимо вас, — сказав граф.

Жецький відкашлявся.

— В такому разі насмілюсь запропонувати… Супротивники стають на відстані двадцяти п’яти кроків, ідуть назустріч один одному по п’ять кроків…

— Те-ек.

— Пістолети нарізні, з мушками… Стріляються до першої крові… — закінчив Жецький тихіше.

— Те-ек.

— Термін, якщо можна, завтра вранці.

— Те-ек.

Жецький уклонився, не встаючи з стільця. Граф узяв аркуш паперу і серед загального мовчання написав протокол, якого Шуман зараз же переписав. Секунданти підписали обидва документи, і за якихось три чверті години справа була закінчена. Секунданти Вокульського попрощались з господарем і його товаришем, який знову захопився спогляданням хмар.

Коли вони вже були на вулиці, Жецький озвався до Шумана:

— Дуже милі люди ці панове аристократи…

— Хай їх чорти візьмуть!.. Хай вас усіх чорти візьмуть з вашими дурними забобонами!.. — кричав доктор, вимахуючи кулаком.

Увечері пан Ігнац прийшов до Вокульського з пістолетами. Він застав його самого за чаєм. Жецький налив собі чаю і сказав:

— Знаєш, Стаху, вони дуже порядні люди. Барон, як ти знаєш, дуже неуважний чоловік, він готовий перепросити тебе…

— Ніяких перепрошень.

Жецький замовк. Він пив чай і тер лоба. Після довгої паузи знову заговорив:

— Ти, звичайно, подумав про справи… на той випадок…

— Ніякого випадку не буде, — сердито відповів Вокульський.

Пан Ігнац посидів ще хвилин із п’ятнадцять мовчки.

Чай здався йому несмачним, боліла голова. Докінчивши склянку і глянувши на годинник, він сказав на прощання своєму другові:

— Завтра виїдемо о пів на восьму ранку.

— Гаразд.

Коли пан Ігнац пішов, Вокульський сів за стіл, написав на аркуші поштового паперу кілька рядків, уклав у конверт і заадресував його Жецькому. Йому здавалося, що він весь час чує противний голос барона: «Мені дуже приємно, кузино, що твої поклонники тріумфують… Шкода тільки, що моїм коштом…»

І куди б він. не глянув, скрізь йому ввижалося прекрасне обличчя панни Ізабелли, залите барвою сорому.

В серці його закипало глухе шаленство. Відчував, що руки його стають твердими, як залізо, а тіло набирає такої дивної сили, що, мабуть, не було такої кулі, яка, ударившись об нього, не відскочила б. В голові його зринуло слово «смерть», і він усміхнувся. Він знав, що смерть не кидається на відважних, а тільки стає навпроти них, як лютий собака, і дивиться зеленими очима — чи не примружиться людина?

Тієї ночі, як і кожної ночі взагалі, барон грав у карти.

Марушевич, який також був у клубі, нагадував йому о дванадцятій, о першій і о другій годині, що час уже йти спати, бо вранці він збудить його о сьомій; захоплений грою барон відповідав: «Зараз! Зараз!..», але просидів до третьої, аж поки один з його партнерів не сказав:

— Ну, годі, бароне. Поспіть хоч кілька годин, а то у вас тремтітимуть руки і ви схибите.

Ці слова, а ще більше те, що партнери встали з-за стола, витверезили барона. Він вийшов з клубу, повернувся додому і сказав своєму камердинерові Константієві розбудити його завтра о восьмій годині ранку.