Шрифт:
Барон, прикривши обличчя пістолетом і виглядаючи з-за нього, думав: «Не влучить, осел… Націляється в голову…»
Раптом він відчув сильний удар в скроню, у нього зашуміло в вухах, перед очима залітали чорні мухи… Він випустив пістолет на землю й повільно став навколішки.
— В голову!.. — крикнув хтось.
Вокульський кинув пістолет на землю і зійшов з дистанції. Всі побігли до барона, який зовсім не вмирав, а, стоячи навколішках, верескливим голосом кричав:
— Незвичайний випадок! У мене діра в щоці, зуб вибитий, а кулі десь нема… Не проковтнув же я її…
Тоді єгиптолог підняв і пильно оглянув пістолет барона.
— Ага!.. — нарешті гукнув він. — Зрозуміло… Куля вдарила в пістолет, а замок — у щоку… Пістолет пошкоджено, дуже цікавий постріл…
— Пане Вокульський, ви задоволені? — спитав граф-англієць.
— Так, задоволений.
Хірург перев’язав баронові обличчя. З гущавини вибіг переляканий Константій.
— А що! — вигукнув він. — Чи я не казав, що ви дограєтесь!
— Мовчи, дурню… — пробелькотів барон. — Їдь мені зараз до баронеси і скажи куховарці, що я тяжко поранений…
— Я прошу супротивників, — урочисто промовив граф, — подати один одному руки.
Вокульський підійшов до барона й подав йому руку.
— Чудовий постріл, пане Вокульський, — насилу промовив барон, міцно тиснучи Вокульському руку. — Мене дивує, що людина вашої професії… вибачте, може, це вас ображає?..
— Аж ніяк!
— Отож: що людина вашої професії, зрештою, дуже шанованої, так добре стріляє… Де моє пенсне? Ага, тут… — Пане Вокульський, прошу на пару слів наодинці…
Він сперся на плече Вокульського, і вони одійшли кроків на двадцять у ліс.
— Я спотворений, — почав барон, — і схожий зараз на стару мавпу з флюсом. Не хочу з вами ще раз сваритись, бо бачу, що вам щастить… Але скажіть мені, будь ласка, за що ви мене скалічили?.. Бо не за те ж, що я вас штовхнув… — додав він, дивлячись Вокульському в очі.
— Ви образили жінку… — тихо відповів Вокульський.
Барон ступив крок назад.
— Ах… c’est ea!.. [73] — сказав він. — Розумію… Ще раз перепрошую вас, а т а м… знаю, що мені зробити…
73
Он воно що! (Франц.)
— І ви мені пробачте, бароне, — промовив Вокульський.
— Дрібниця… Дуже прошу… байдуже, — говорив барон, трясучи його за руку. — Може, я й не так сильно скалічений, але от щодо зуба… Де мій зуб, докторе?.. Прошу загорнути його в папірець… Щодо зуба, то я вже давно повинен би вставити собі нові. Ви не повірите, пане Вокульський, які у мене зіпсовані зуби…
Всі попрощалися дуже задоволені. Барон дивувався, відкіля людина такої професії так добре стріляє, граф-англієць більш ніж будь-коли був схожий на маріонетку, а єгиптолог знову взявся розглядати хмари. В другій партії — Вокульський був замислений, Жецький захоплювався відвагою і чемністю барона, тільки Шуман був злий. Аж коли їхній екіпаж, спустившись з пагорка, проїжджав повз монастир камедулів, доктор подивився на Вокульського і буркнув:
— Ну й тварюки! І як я не навів на цих блазнів поліції…
Через три дні після дивного поєдинку Вокульський сидів у своєму кабінеті з паном Вільямом Коллінзом. Слуга, якого вже давно цікавили ці зустрічі, що відбувалися по кілька разів на тиждень, витирав у сусідній кімнаті порох і раз у раз прикладав до дірки в замку то око, то вухо. Бачив, що на столі лежать якісь книжки, а його пан щось пише в зошиті; чув, що гість час від часу ставить Вокульському якісь запитання, а той відповідає або голосно і впевнено, або тихо й непевно… Але про що вони розмовляли таким незвичайним способом, слуга не міг збагнути, бо розмова провадилась чужою мовою.
— По-якому ж вони говорять? — бурмотів слуга. — Я ж знаю, що по-німецьки буде: «Бітте, майн гер». І не по-французькому, бо не кажуть: «Мусьє, бонжур, денді»… і не по-єврейському, і не по-ніякому, то по-якому ж?.. Мабуть, хазяїн задумав неабияку спекуляцію, коли сам чорт нічого не второпає… Та й спільника ж знайшов!.. Холера йому в печінку!..
Раптом залунав дзвінок. Пильний слуга навшпиньках одійшов від дверей кабінету, гупаючи, увійшов у передпокій і, повернувшись за хвилину, постукав до пана.
— Чого тобі? — нетерпляче запитав Вокульський, прочинивши двері.
— Прийшов отой пан, що вже у нас бував, — відповів слуга і з цікавістю зазирнув у кабінет. Але, крім зошита на столі та рудих бакенбардів пана Коллінза, нічого особливого не побачив.
— Чого ж ти не сказав, що мене немає вдома? — сердито спитав Вокульський. ' — Забув, — нахмурившись, відповів слуга й махнув рукою.
— Проси його, бовдуре, в зал, — сказав Вокульський і грюкнув дверима.
Незабаром у зал увійшов Марушевич, Він уже коли входив, був збентежений, а побачивши, що Вокульський зустрічає його непривітно, збентежився ще більше.