Вокульський обійшов екіпаж і став коло панни Ізабелли, вона говорила далі:

— Ми приїхали тільки на цей забіг. Тітуся удає, ніби не любить скачок… Ах, пане Вокульський, ви неодмінно повинні виграти…

— Якщо ви хочете, то я виграю, — відповів Вокульський, дивлячись на неї здивовано… Ніколи вона не здавалась йому такою гарною, як зараз, у запалі нетерплячки. Ніколи він і не мріяв, щоб вона так ласкаво з ним говорила.

Він подивився на присутніх. Удова Заславська була весела, графиня усміхалася, пан Ленцький аж сяяв. На передку лакей графині заклався з кучером, що кінь Вокульського виграє. Навколо них кипів сміх і радість. Раділа юрба, раділи люди на трибунах і в екіпажах; жінки в барвистих уборах були гарні, як квіти, і жваві, як птахи. Оркестр грав фальшиво, але бадьоро; коні іржали, спортсмени закладалися, рознощики вихваляли пиво, апельсини та медяники. Раділи сонце, небо і земля, і Вокульського охопив такий дивний настрій, що йому захотілося всіх обняти.

Скінчився другий заїзд, музика знов заграла. Вокульський побіг до трибуни і, побачивши Юнга, який з сідлом в руках повертався з ваги, шепнув йому:

— Пане Юнг, ми мусимо виграти… Сто карбованців понад умовлені… Можете хоч загнати коня…

— Оу!.. — простогнав жокей, подивившись на нього з холодним захопленням.

Вокульський сказав своєму кучерові під’їхати ближче до екіпажа графині і повернувся до дам. Його здивувало те, що коло них нікого немає. Правда, барон і маршалок підійшли були до їхнього екіпажа, але молоді люди кланялися здалека, видно, уникали її. «Зрозуміло, — думав Вокульський. — Їх охолодила чутка про те, що продаватиметься з торгів будинок. А тепер, — додав він в думці, дивлячись на панну Ізабеллу, — можеш переконатися, хто любить тебе, а не твій посаг».

Пролунав дзвінок, що сповіщав про третій заїзд. Панна Ізабелла стала на сидінні; обличчя її зашарілося. За кілька кроків від неї проїхав з нудьгуючим виглядом Юнг.

— Гляди ж не підведи, конику!.. — вигукнула панна Ізабелла.

Вокульський вскочив у свій екіпаж і навів бінокля. Він так захопився змаганням, що на хвилину забув навіть за панну Ізабеллу. Секунди тяглися, як години; йому здавалося, що він прив’язаний до тих трьох коней і що кожен їх рух болісно відгукується в його тілі. Він вважав, що його коневі бракує вогню і що Юнг занадто байдужий.

Мимоволі він чув балачки навколо себе:

— Юнг переможе…

— Хто його знає!.. Ви подивіться на того гнідого…

— Дав би десять карбованців, аби Вокульський виграв… Нехай би втер носа графам…

— Кшешовський сказився б…

Дзвінок. Троє коней з копита рушили галопом.

— Юнг попереду…

— А це якраз і нерозумно…

— Вже поминули поворот…

— Перший поворот, а гнідий зараз за ним.

— Другий… Знову вирвався…

— Але гнідий не відстає…

— Малинова куртка ззаду…

— Третій поворот…

Але Юнг на них не звертає ніякісінької уваги…

— Гнідий доганяє…

— Дивіться!.. Дивіться!.. Малиновий випереджає гнідого…

— Гнідий позаду…. Програли, добродію…

— Малиновий доганяє Юнга…

— Не дожене, він уже підганяє коня…

— Ого… го… Браво, Юнг!.. Браво, Вокульський!.. Коник летить, як птах… Браво!..

— Браво!.. Браво!..

Дзвінок. Юнг виграв. Високий спортсмен узяв коня за повід і, підвівши до суддівської трибуни, закричав:

— Султан!.. Жокей — Юнг!.. Власник — анонім…

— Який там анонім!.. Вокульський!.. Браво, Вокульський!.. — галасувала юрба.

— Власник — пан Вокульський! — потвердив високий спортсмен і одіслав коня на аукціон.

Юрба з захопленням сприйняла перемогу Вокульського.

Ще ніколи скачки так не хвилювали глядачів: усі раділи, що варшавський купець побив двох графів.

Вокульський підійшов до екіпажа графині. Пан Ленцький і старі дами поздоровляли його, панна Ізабелла мовчала.

В цей час до Вокульського підбіг високий спортсмен.

— Пане Вокульський, — сказав він, — ось ваші гроші.

Триста карбованців приз і вісімсот за коня; я його купив…

Вокульський, тримаючи в руках пачку банкнотів, звернувся до панни Ізабелли.

— Ви дозволите вручити вам ці гроші для вашого притулку?..

Панна Ізабелла взяла гроші й подивилась на нього з чарівною усмішкою.

Раптом Вокульського хтось штовхнув. То був барон Кшешовський. Блідий від гніву, він підійшов до екіпажа і, простягаючи руку панні Ізабеллі, закричав по-французькому:

— Я радий, кузино, що твої поклонники тріумфують…

Прикро мені тільки, що моїм коштом… Вітаю дам! — уклонився він графині й Заславській.

Графиня спохмурніла; пан Ленцький збентежився; панна Ізабелла зблідла. Барон задирливо насадив на ніс окуляри, що весь час спадали, і, не зводячи очей з панни Ізабелли, говорив далі:

— Так, так… Дуже мені щастить із твоїми поклонниками…

— Пане бароне… — втрутилась Заславська.

— Я ж не кажу нічого поганого… Кажу тільки, що мені дуже щастить…