Аж тоді панна Ізабелла спостерегла, яке у Вокульського незвичайне обличчя. Риси виразисті й рішучі, волосся немов наїжачене від гніву, невеликі вуса, прослідок борідки, монументальна постать, ясний і проникливий погляд…

Якби цей чоловік володів не магазином, а великим маєтком, він був би дуже пристойним; якби народився князем — був би велично гарним. В усякому разі, він нагадував стрілецького полковника Трості і — таки справді — статую гладіатора-переможця.

На той час від панни Ізабелли одійшли майже всі поклонники.

Правда, люди старшого віку ще обсипали її компліментами за вроду й елегантність, зате молоді, особливо титуловані та багаті, поводились з нею холодно і стримано; коли ж вона, стомлена самотністю та банальними компліментами, озивалася до котрогось із них трохи щиріше, вони дивились на неї з явним острахом, немов боячись, що вона кинеться їм на шию і негайно потягне до вінця.

Світ салонів панна Ізабелла любила не на життя, а на смерть і вийти з нього могла хіба в могилу, проте що не рік, а навіть що не місяць, то все більше зневажала людей з цього світу. Вона не могла збагнути, як це її, такої вродливої, такої доброї, такої чудово вихованої, світ міг цуратись тільки тому, що вона не має багатства…

— Господи милостивий!.. — шептала вона не раз, спостерігаючи з-за фіранок екіпажі франтів, які одвертались від її вікон, аби не вклонитися їй. Невже вони гадають, що вона виглядає їх?..

А насправді вона таки їх виглядала!..

На очі їй набігли пекучі сльози, спересердя вона кусала свої прекрасні губи і, сіпаючи за шнурки, запинала фіранками вікна.

— Що за люди!.. Що за люди!.. — повторювала вона, соромлячись, однак, додати якийсь гострий епітет, бо вони належали до найвищого товариства. Негідником, на її думку, можна було назвати лише Вокульського.

До всіх нещасть лиха доля з цілої плеяди колишніх поклонників залишила їй тільки двох. На Охоцького вона надій не покладала: він більше приділяв уваги якійсь літаючій машині (це ж просто божевілля!), аніж їй. Зате неодмінно скрізь бували при ній, правда, не дуже нав’язуючись, маршалок і барон. Маршалок нагадував їй обсмалену свинячу тушу, які їй інколи доводилось бачити на вулиці в різницьких фургонах; а барон був схожий на суху нечинену шкуру, цілі стоси яких перевозять вулицями на возах.

На сьогодні це було її єдине оточення, так би мовити, її крила, якщо вона, як казали люди, була ангелом… Ця жахлива пара дідуганів переслідувала панпу Ізабеллу уві сні і наяву. Інколи їй здавалось, що вона загинула і що пекло для неї почалося вже на цьому світі.

В такі хвилини, мов потопельник, що хапається очима світла на далекому березі, панна Ізабелла думала про Вокульського. І в своєму незмірному розпачі від цього мала тінь полегкості, думаючи, що за нею все-таки шаліє незвичайний чоловік, про якого так багато говорять у товаристві. Тоді їй спадали на думку славетні мандрівки або розбагатілі американські промисловці, котрі довгі роки тяжко працювали в шахтах; цих людей їй інколи здалека показували в паризьких салонах.

— Гляньте он туди, — щебетала недавно випущена з монастирського пансіону молоденька графівна, показуючи вбік віялом, — ви бачите отого пана, схожого на кучера омнібуса? Це, кажуть, якийсь знаменитий чоловік, який щось там відкрив, не знаю тільки що: чи золоті копальні, чи Північний полюс… Навіть не пам’ятаю його прізвища, але один маркіз з академії запевняв мене, що він десять років прожив коло полюса… Чи то пак під землею… Жахливий чоловік!.. На його місці я вмерла б зо страху… А ви теж умерли б?.. Якби ж то Вокульський був таким мандрівником або хоч би гірником, який нажив мільйони, десять років попрацювавши під землею!.. Але він був тільки купцем, та ще й галантерейним!.. Він навіть не знав англійської мови, і на кожному кроці в ньому прозирав скоробагатько, який замолоду прислуговував у ресторані. Такий чоловік, в крайньому разі, міг бути добрим порадником, навіть неоціненним другом (в кабінеті, коли нема гостей). Навіть… чоловіком, бо трапляються ж з людьми жахливі нещастя. Але коханим… Ні, це було б просто смішно… В разі потреби найаристократичніші дами купаються в грязьових ваннах, але зазнавати від цього втіхи може хіба ненормальна людина.

Четверта фаза. Панна Ізабелла кілька разів зустрічала Вокульського в Лазейках і навіть не гордувала відповідати на його поклони. Серед зелені дерев та між статуями цей грубіян знову здався їй інакшим, ніж за конторкою в магазині. Якби ж у нього був маєток з палацом, парком і ставком! Правда, він скоробагатько, але нібито шляхтич, племінник офіцера… Проти маршалка й барона — він справжній Аполлон, аристократи все більше про нього говорять, та ще оті несподівані сльози шляхетної вдови…

До того ж Заславська явно протегувала Вокульському перед своєю приятелькою графинею і її племінницею панною Ізабеллою. Кількагодинні прогулянки з тіткою по Лазенках були такі нудні, а балачки про моди, притулки та майбутні великосвітські весілля так дратували, що панна Ізабелла навіть трохи сердилась на Вокульського, чом він не підходить до них і хоч би з чверть години не поговорить.

Для світської особи розмова з такими людьми до певної міри цікава, а панну Ізабеллу завжди бавила Своєрідна мова й логіка селян.

Правда, галантерейний купець, та ще такий, що їздить власним екіпажем, навряд чи буде таким цікавим, як простий селянин…

Як би там не було, для панни Ізабелли не було прикрою несподіванкою, коли одного разу вдова Заславська сказала, що поїде з нею і з графинею в Лазенки на прогулянку і заговорить з Вокульським.

— Нам же нудно, то нехай нас розважає, — мовила стара.