Нарешті в кінці алеї показуються дві жіночі постаті — одна в чорному, друга — в сірому. «Вони! Чи хоч заговорять зі мною?»

Він уставав з. лавки і йшов їм назустріч, мов сновида, не дихаючи. Так, це панна Ізабелла, вона веде під руку тітку і про щось розмовляє з нею.

Вокульський придивляється до неї і думає: «Ну, і що ж у ній надзвичайного?.. Жінка, як і інші… Здається, даремно я божеволію за нею…»

Він кланявся, дами відповідали на його поклон. Він ішов далі, не обертаючись, щоб не зрадили себе. І все-таки оглядався: обидві дами зникали серед зелені. «Повернусь, — думав він, — гляну ще раз… Ні, незручно».

В такі хвилини він відчував, що блискуча вода в ставку вабить його з непереможною силою. «Ах, коли б я знав, що смерть — це забуття… — А якщо ні? Ні, природа не знає милосердя… Хіба ж не підло — влити в нещасне людське серце безмежну муку й не дати йому хоч би тієї втіхи, що в смерті воно знайде небуття?»

Майже в той самий час графиня говорила панні Ізабеллі:

— Я щораз більше переконуюсь, Бельцю, що не в грошах щастя. Оцей Вокульський зробив прекрасну, як на нього, кар’єру — і що ж з того?.. Він уже не працює в магазині, а нудиться в Лазенках. Ти помітила, який у нього нудьгуючий вираз?

— Нудьгуючий? — повторила панна Ізабелла. — Мені він здається насамперед кумедним.

— Я цього не помітила, — здивувалась графиня.

— Ну… неприємним, — поправилась панна Ізабелла.

Вокульський ніяк не наважувався вийти з парку. Він ходив по другий бік ставка і здалека стежив за сірою сукнею, що миготіла між деревами. Нарешті він зрозумів, що придивляється аж до двох сірих суконь і до третьої блакитної, але жодна з них не належить панні Ізабеллі. «Я феноменальний дурень», — подумав він.

Але це йому нічого не помогло.

Одного дня, в половині червня, пані Мелітон повідомила Вокульського, що завтра опівдні панна Ізабелла буде на прогулянці з графинею і вдовою Заславською. Ця незначна подія могла відіграти дуже важливу роль.

Після того пам’ятного великодня Вокульський разів зо два одвідав Заславську й мав нагоду переконатись, що вона дуже зичливо до нього ставиться. Він звичайно вислухував її оповідання про минулі часи, говорив з нею про свого дядька і навіть остаточно умовився щодо пам’ятника на його могилі. Одного разу, під час такої розмови, невідомо як і чому, відкілясь вискочило ім’я панни Ізабелли.

Вокульський не міг приховати свого хвилювання: обличчя його змінилося, голос затремтів.

Стара піднесла до очей лорнет, пильно подивилась на Вокульського і спитала:

— Це мені здалося, чи панна Ленцька справді тобі не байдужа?

— Я її майже не знаю… Говорив з нею один раз в житті, — збентежено виправдувався Вокульський.

Удова глибоко задумалась і, кивнувши головою, шепнула:

— Ага…

Вокульський попрощався з нею, але оте «ага» запало йому в пам’ять. В усякому разі, він був певний, що в особі Заславської не має недруга. І от менш як через тиждень після цієї розмови він довідався, що удова з графинею і панною Ізабеллою їде в парк гуляти. Невже вона дізналася, що дами там його зустрічають?.. Може, вона хоче ближче їх познайомити?

Вокульський подивився на годинник: було три години дня. «Значить, завтра, — подумав він. — Залишилось… двадцять чотири години… Ні, менше… Скільки ж?..»

Він не міг підрахувати, скільки годин залишилось від третьої сьогодні до першої після полудня завтра. Він занепокоївся й не міг обідати. Його фантазія рвалася вперед, але тверезий розум її стримував. «Побачимо, що буде завтра. Може, піде дощ або котрась із дам захворіє?»

Він вибіг на вулицю і, блукаючи по місту без мети, повторював: «Ну, побачимо, що буде завтра… А може, вони не заговорять зі мною?.. Зрештою, панна Ізабелла — вродлива панна, навіть надзвичайно вродлива, але ж тільки панна, а не надприродна істота. Тисячі таких самих вродливих вештаються по світі, і я не маю наміру чіплятись зубами за одну спідницю. Вона одіпхне мене? Гаразд! З тим більшого розгону я впаду в обійми іншої…»

Увечері він пішов у театр, але вийшов відтіля після першої дії. Знову тинявся по місту, але, де б він не ходив, скрізь його переслідувала думка про завтрашню прогулянку і невиразне передчуття, що йому пощастити наблизитись до панни Ізабелли.

Минула ніч, потім ранок. О дванадцятій він наказав запрягати. Написав записку в магазин, що приїде пізніше, і порвав одну пару рукавичок. Нарешті увійшов слуга. «Коні готові!» — майнула думка у Вокульського.

— Князь!.. — доповів слуга.

Вокульському потемніло в очах.

— Проси.

Увійшов князь.

— Добрий день, пане Вокульський! — вигукнув він. — Ви кудись виїжджаєте? Мабуть, на склади або на вокзал.

Але з цього нічого не вийде. Я заарештую вас і заберу до себе. Буду навіть такий нечемний, що сяду в ваш екіпаж, бо свого не взяв. Проте я певний, що все це ви мені пробачите за прекрасні вісті.

— Може, зволите сісти, князю?..

— На хвилинку. Уявіть собі, пане Вокульський, — казав князь, сідаючи, — я доти докучав нашим панам-братам…