— Скажи мені: чи медицині відомий такий психічний стан, коли людині здається, що її розрізнені досі знання і… почуття немов злилися в одне ціле?

— Звичайно. При постійній розумовій роботі на доброму живленні в мозку можуть утворитися нові клітини або з’єднатися між собою старі. В такому разі в окремих відділах мозку з окремих галузей знання утворюється одне ціле.

— А що означає такий психічний стан, коли людина стає байдужою до смерті, зате починає цікавитись легендами про вічне життя?

— Байдужість до смерті, — відповів доктор, — характеризує зрілість розуму, а прагнення вічного життя — це ознака наближення старості.

Вони знову замовкли. Гість курив люльку, господар возився з мікроскопом.

— Як ти думаєш, — спитав Вокульський, — чи можна… любити жінку ідеальною любов’ю і не прагнути її фізично?

— Звичайно. Це одна з масок, якою частенько прикривається інстинкт продовження роду.

— Інстинкт — рід — інстинкт продовження чогось — продовження роду!.. Три визначення і чотири дурниці.

— Зроби шосту, — озвався доктор, не відриваючи очей від мікроскопа, — й оженися.

— Шосту?.. — спитав Вокульський, підводячись на канапі. — А де ж п’ята?

— П’яту ти вже зробив: закохався.

— Я?.. В мої літа?..

— Сорок п’ять років, — це пора останньої любові, иайнебезпечнішої, — відповів доктор.

— Знавці кажуть, що найнебезпечніша — перша любов, — тихо мовив Вокульський.

— Неправда. Після першої пас жде сто інших, але вже після сто першої — нічого. Женися. Це єдиний порятунок від твоєї хвороби.

— А чому ти сам не оженився?

— Бо моя наречена вмерла, — відповів доктор, одхилившись на спинку крісла й дивлячись на стелю. — Але я зробив усе, що міг: отруївся хлороформом. Це було в провінції. Проте бог послав мені доброго колегу, який висадив двері і врятував мене. Найпідліший гатунок милосердності!.. Я заплатив за зіпсовані двері, а колега перебрав у свої руки мою практику, розголосивши, що я божевільний…

Він знову взявся до волосся і мікроскопа.

— А яка ж відціля мораль щодо останньої любові? — спитав Вокульський.

— Та, що самогубцям не треба перешкоджати, — відповів доктор.

Вокульський полежав ще хвилин з п’ятнадцять, устав з канапи, поставив люльку в куток і, нахилившись до доктора, поцілував його.

— Бувай здоров, Михайле.

Доктор одірвався від стола.

— Ну?..

— Їду в Болгарію.

— Чого?

— Мушу заробити великі гроші, буду робити поставки в армію!!. — відповів Вокульський.

— Або?..

— Або не повернусь зовсім.

Доктор подивився йому в очі й міцно потиснув руку.

— Sit tibi terra levis [34] , — спокійно мовив він, провів Вокульського до дверей і знову взявся до своєї роботи.

Вокульський був уже на сходах, коли доктор вибіг з кімнати за ним і, перехилившись через поручні, закричав:

— Якщо повернешся, то не забудь привезти мені волосся: болгарського, турецького і так далі, чоловічого й жіночого. Тільки пам’ятай: в окремих пакетиках, з написами.

Ну, ти ж знаєш, як це робиться…

…Вокульський опам’ятався від цих далеких спогадів.

Він не був у доктора й не бачив його вже десять місяців.

Зараз перед ним була брудна вулиця Радна, а далі — Броварна. З-за голих дерев на горі виглядали жовті університетські корпуси; внизу виднілись одноповерхові будиночки, пустирі й паркани, а ще нижче — Вісла.

Коло нього стояв якийсь оброслий рудою щетиною чоловік у злинялому кубраку. Він зняв шапку й поцілував Вокульського в руку. Вокульський пильно подивився на нього.

— Висоцький?.. — сказав він. — Що ти тут робиш?

— Ми тут живемо, вельможний пане, он в отому домі, — відповів чоловік, показуючи на низеньку халупу.

— Чому ти не приїжджаєш перевозити товари? — спитав Вокульський.

— А чим я приїду, мій пане, коли ще на Новий рік здох мій кінь…

— Що ж ти робиш?

— Та так — що й нічого. Перезимували у брата, він працює стрілочником на Варшавсько-Віденській залізниці.

Але й у нього біда — його перевели із Скерневиць під Ченстохов. У Скерневидях у нього три морги землі, і жив він багачем, а тепер і йому скрутно і земля без догляду пустошиться.