На початку нової кар’єри вона була похмура й навіть цинічна.

— Ксьондз, — казала вона довіреним людям, — має прибуток од вінчання, а я — від заручин. Граф… бере гроші за парування коней, а я — за те, що влаштовую знайомства людям.

З часом вона стала висловлюватись стриманіше, а інколи навіть моралізувала, помітивши, що виголошення загальноприйнятих істин та поглядів впливає на підвищення прибутків.

Пані Мелітон давно вже була знайома з Вокульським.

А тому що любила публічні видовища і мала звичку за всіма слідкувати, то швидко помітила, що Вокульський надто побожно дивиться на панну Ізабеллу. Зробивши це відкриття, вона здвигнула плечима: що їй з того, що галантерейний купець закохався в панну Ленцьку? Якби він уподобав собі дочку фабриканта або купця, тоді пані Мелітон мала б кого сватати. А так…

Та коли Вокульський повернувся з Болгарії і привіз капітал, про який розповідали чудеса, пані Мелітон сама завела з ним розмову про панну Ізабеллу й запропонувала свої послуги. Між ними відбулася мовчазна угода: Вокульський щедро платив, а пані Мелітон постачала йому всілякі відомості про родину Ленцьких та їхніх знайомих з вищого кола. За її посередництвом Вокульський навіть придбав векселі Ленцького та срібло панни Ізабелли.

З цієї нагоди пані Мелітон одвідала Вокульського иа його квартирі і принесла йому свої поздоровлення.

— Дуже розумно, пане Вокульський, беретеся до діла, — казала вона. — Правда, від срібла та сервізу користі буде небагато, але скуповування векселів — це вже щось інше!..

Одразу видно купця!..

Почувши таку похвалу, Вокульський відсунув шухляду, пошукав у ній і вийняв звідти пачку векселів.

— Оце вони? — спитав він, показуючи їх пані Мелітон.

— Вони. Хотіла б я мати такі гроші!.. — сказала вона, зітхнувши.

Вокульський узяв пачку обома руками й роздер надвоє.

— Видно купця?.. — спитав він.

Пані Мелітон пильно подивилась на нього, похитала головою і пробурмотіла:

— Шкода мені вас.

— Чому ж це, з вашого дозволу?

— Шкода мені вас, — повторила вона. — Я сама жінка і знаю, що жінок здобувають не жертвами, а тільки силою.

— Справді так?

— Силою вроди, здоров’я, багатства…

— Розуму… — додав Вокульський їй в тон.

— Не стільки розуму, скільки кулака, — додала иаиі Мелітон і в’їдливо засміялась. — Я добре знаю жіноцтво й не раз мала нагоду співчувати наївності мужчин.

— Щодо мене, то прошу не завдавати собі клопоту.

— Ви гадаєте, що не доведеться? — спитала вона, пильно подивившись йому в очі.

— Шановна пані, — одказав Вокульський, — якщо панна Ізабелла така, якою вона мені здається, то, може, вона мене колись оцінить, а якщо ні, то я завжди матиму час розчаруватись…

— Зробіть це чимраніш, пане Вокульський, — сказала вона, підводячись з крісла. — Бо повірте мені, що легше викинути з кишені тисячу карбованців, аніж одне уподобання з серця. А особливо, коли воно вже там пустило коріння. І не забудьте, прошу вас, вигідно вмістити мій капіталик… Ви не дерли б на шматки кілька тисяч, аби знали, як іноді тяжко їх заробити.

В травні і червні візити пані Мелітон почастішали. Це дуже турбувало Жецького, який підозрював змову. І не помилявся: змова таки була, але проти панни Ізабелли. Стара дама достарчала Вокульському важливі відомості, які, проте, стосувались тільки панни Ленцької. Зокрема, вона повідомляла його, в які дні графиня виїжджає з своєю племінницею на прогулянку в Лазенки.

В таких випадках пані Мелітон забігала в магазин і, нагородивши себе якоюсь річчю на кілька або на два-три десятки карбованців, повідомляла Жецькому день і годину.

Дивно минав час дожидання для Вокульського. Дізнавшись, що панна Ізабелла з графинею завтра будуть в Лазенках, він уже сьогодні втрачав спокій. Він одразу байдужнів до торговельних справ, робився роздратований. Йому здавалось, що час зупинився і завтрашній день ніколи не настане. Цілу ніч його мучили дикі марення; інколи не то уві сні, не то наяву він шепотів:

— Що ж воно кінець кінцем виходить?.. Нічого… Який же я дурень!

Та коли світало, він боявся виглянути в вікно, щоб не побачити хмурого неба. І знов до полудня час тягнувся так, що в цьому проміжку, здавалось, можна було вмістити все його життя, тепер затруєне страшною гіркотою. «Невже це любов?» — з розпачем питав він сам себе.

Опівдні, пойнятий нетерплячкою, він наказував запрягати і їхати. Щохвилини йому здавалося, що він зустріне карету графині, яка повертається вже з прогулянки; здавалось, що його баскі коні плентаються дуже повільно.

Приїхавши в Лазенки, Вокульський вискакував з екіпажа й біг до ставка, де звичайно проходжалася графиня, яка любила годувати лебедів. Приходив він завжди завчасно, і, обливаючись холодним потом, сідав на першу-ліпшу лавку, й сидів нерухомо, не відриваючи очей від палацу, забувши про-все на світі.