Шлангбаум одразу взявся до роботи, а через півгодини Лісецький пробубонів, звертаючись до Клейна:

— Що воно за чорт, пане Клейн: чого це у нас так часником тхне?

А хвилин через п’ятнадцять, не пам’ятаю вже, з якого приводу, додав:

— І чого вони, оці каналії жиди, лізуть на Краківське Передмістя! Мало їм, пархатим, Налевок та Свентоєрської?

Шлангбаум мовчав, тільки його червоні повіки тремтіли.

На щастя, обидві ці зачіпки чув Вокульський. Він устав з-за конторки і сказав тоном, якого я у нього, правду кажучи, не люблю:

— Слухайте… пане Лісецький! Пан Шлангбаум був мені товаришем тоді, коли мені було дуже погано. То, може, ви дозволите мені дружити з ним тепер, коли справи мої трохи поліпшились?..

Лісецький збентежився, відчуваючи, що посада його висить на волосинці. Він уклонився, щось буркнувши, а Вокульський підійшов до Шлангбаума, обняв його і сказав:

— Дорогий Генріку, не зважай особливо на дрібні причіпки, бо ми тут по-товариському всі один до одного чіпляємось. Але кажу тобі: якщо ти коли-небудь і залишиш цей магазин, то хіба що разом зі мною.

Становище Шлангбаума визначилось одразу: тепер швидше що-небудь скажуть (навіть ущипливе) мені, аніж йому. Але хіба винайдено якийсь засіб проти недомовок, гримас та косих поглядів?.. А все це отруює бідоласі життя, і він мені де раз каже, зітхаючи:

— Ах, якби я не боявся, що мої діти виростуть нещасними євреями, одразу втік би на Налевки…

— А чого б вам, пане Генріку, просто не вихреститись?

— Я міг би зробити це кілька років тому, але не тепер.

Тепер я зрозумів, що, як єврей, я ненависний тільки християнам, а як вихрест — став би противним і християнам, і євреям. А з кимось же треба жити. Зрештою, я маю п’ятеро дітей і багатого батька, від якого одержу спадщину…

Цікава річ. Батько Шлангбаума — лихвар, а син, щоб не взяти від нього ні копійки, тиняється по магазинах продавцем.

Часто говорив я про нього віч-на-віч з Ліссцьким.

— За що ви його переслідуєте? — питав я. — Адже вдома він додержує християнських звичаїв, навіть влаштовує своїм дітям ялинку…

— Бо вважає, — відповів Лісецький, — що корисніше їсти мацу з ковбасою, аніж без ковбаси.

— Він був у Сибіру, ризикував…

— Для гешефту… Для гешефту він називався Шланговським, а тепер, коли у його батька об’явилась астма, він знову став називатися Шлангбаумом.

— Ви ж самі знущалися з нього, що він вбирається в чуже пір’я, от він і повернувся до старого прізвища.

— За яке по смерті батька одержить тисяч зо сто, — відповів Лісецький.

Tcnep і я здвигнув плечима й замовк. Погано називатись ПІлангбаумом — погано й Шланговським; погано бути євреєм — погано й вихрестом… Ніч заходить, ніч, коли все здається сірим і підозрілим!..

А від усього цього терпить і Стах. Він не тільки взяв на роботу Шлангбаума, а й дає товари єврейським купцям, до того ж прийняв кількох до своєї торговельної спілки.

Наші кричать і погрожують, та він не з тих, кого можна злякати: затявся й не поступається, хоч на вогні його печи.

Господи милостивий, чим то воно все скінчиться?..

Але заждіть! Я все ухиляюся від теми, через те забув про деякі важливі події. Маю на увазі Мрачевського, який з певного часу або ненароком плутає мої плани, або свідомо вводить в оману.

Цього молодика у нас звільнили за те, що він в присутності Вокульського наговорив трохи зайвого на соціалістів.

Проте Стах дав себе умовити і після великодня послав Мрачевського в Москву й навіть підвищив йому плату.

Не один вечір думав я про те, що означає ця поїздка, а правдивіше — заслання.

Та коли через три тижні Мрачевський приїхав відтіля до нас забирати товари, я одразу зрозумів Стахові плани.

Зовні Мрачевський майже не змінився: такий самий балакучий, гарний, хіба що трохи зблід. Москва, каже, йому сподобалась, а надто тамтешні жінки, які мають більше жвавості й вогню, а менше забобонів, ніж наші. Я теж, коли був молодим, то вважав, що у жінок було менше забобонів, ніж тепер.

Але все це — тільки вступ. Головне те, що Мрачевський привіз з собою трьох дуже підозрілих суб’єктів, яких називає «прикащиками», і — цілу пачку якихось брошур. Ті «прикащики» нібито мали з чимось там ознайомитись у нашому магазині, але робили це так дивно, що ніхто їх у нас і не бачив. Цілі дні вони десь тинялися, і я міг би заприсягтися, що готували у нас грунт для якоїсь революції.

Але помітивши, що я за ними пильно стежу, вони щоразу, з’явившись у магазині, удавали з себе сильно п’яних, а зі мною розмовляли виключно про жінок, і всупереч Мрачевському твердили, що польки — «сама прелесть», тільки дуже схожі на єврейок.

Я удавав, ніби вірю всьому, що вони говорять, але з допомогою хитрих запитань переконався, що найбільш відомі їм квартали — коло Цитаделі [65] . Ото там у них і були справи. А що мої припущення не були безпідставні, свідчить той факт, що ті «прикащики» навіть звернули на себе увагу поліції. Протягом десятьох днів їх — ні більше, ні менше — тричі забирали в участок. Але, мабуть, у них якісь великі зв’язки, бо їх щоразу випускали.