— Їй-богу, зараз же вношу десять тисяч карбованців!.. — крикнув маршалок.

— На що? — спитав граф, який удавав стопроцентного англійця.

— Однаково!.. — громовим голосом відповів маршалок. — Я сказав: прогуляю в Варшаві п’ятдесят тисяч карбованців, то нехай десять ідуть на благодійні цілі, бо наш шановний князь говорив так чудово!.. Від душі й серця, їй-богу…

— Пробачте, — озвався Вокульський, — але йдеться не про добродійну спілку, а про спілку, яка забезпечує певний прибуток.

— Отож-бо!.. — докинув сутулуватий граф.

— Те-ек, — сказав граф-англієць.

— Який там прибуток з десяти тисяч? — заперечив маршалок. — Я з торбами пішов би з такими прибутками.

Сутулуватий граф аж підскочив:

— Прошу слова по суті питання: чи треба нам нехтувати невеликими прибутками!.. Оце нам і шкодить, панове!.. Оце!.. — кричав він, стукаючи нігтем по бильці крісла.

— Пане граф, — солодко перебив князь, — слово має пан Вокульський.

— Те-ек!.. — підтримав його граф-аиглієць, погладжуючи свої пишні бакенбарди.

— Отже, просимо шанованого пана Вокульського, — озвався якийсь новий голос, — аби ту громадську справу, яка зібрала нас тут, у гостинному домі князя, він виклав нам з властивою йому ясністю і стислістю.

Вокульський глянув на чоловіка, який визнавав у нього ясність і стислість думки. Це був знаменитий адвокат — друг і права рука князя; він любив висловлюватись велемовно, завжди відбиваючи рукою такт і прислухаючись до своїх фраз, які йому самому здавалися добірними.

— Тільки щоб усім нам було зрозуміло, — буркнув хтось з кутка, де сиділа шляхта, яка ненавиділа магнатів.

— Шановному панству відомо, — почав Вокульський, — що Варшава є торговельною базою між Західною і Східною Європою. Тут скупчується і проходить через наші руки частина французьких і німецьких товарів, призначених для Росії, з чого ми могли б мати певні прибутки, якби наша торгівля…

— Не знаходилась в руках євреїв, — півголосом сказав хтось біля стола, де сиділи купці і промисловці.

— Ні, — заперечив Вокульський. — Ми мали б прибутки в тому разі, якби в нашій торгівлі був певний порядок.

— З євреями порядку не буде…

— Але сьогодні, — перебив адвокат, — пан Вокульський дає нам можливість умістити християнські капітали замість єврейських…

— Пан Вокульський сам залучає євреїв до торгівлі, — кинув опонент з купецького табору.

Зробилось тихо.

— Про те, як я веду свої справи, я ні перед ким не звітую, — відказав Вокульський. — Я вказую вам спосіб упорядкування торгівлі Варшави з закордоном, що становить першу половину мого проекту і створює одне з джерел прибутку од вітчизняних капіталів. Другим джерелом є торгівля з Росією. Там є дешеві товари, яких нам не вистачає.

Торговельна спілка, яка взялася б за цю справу, могла б одержувати від п'ятнадцяти до двадцяти процентів на вкладений капітал. На перше місце я ставлю тканини.

— Це підірвало б нашу промисловість, — озвався опонент з купецької групи.

— Мене цікавлять не фабриканти, а споживачі… — відповів Вокульський.

Купці і промисловці почали перешіптуватись між собою, недоброзичливо поглядаючи на Вокульського.

— От ми й дійшли до громадської сторони справи, — схвильовано вигукнув князь. — Отже, питання стоїть так: чи визнаємо проект шановного пана Вокульського корисним для нашої батьківщини?.. Пане адвокат… — звернувся князь по допомогу, відчуваючи, що хтось мусить його виручити в складній ситуації.

— Шановний пане Вокульський, — взяв слово адвокат, — поясніть, будь ласка, з властивою вам докладністю, чи не заподіє довіз згаданих вами тканин з таких далеких місць шкоди нашим фабрикам?

— Насамперед, — сказав Вокульський, — ті наші фабрики — не наші, а німецькі…

— Ого!.. — вигукнув опонент з купецької групи.

— Я готовий, — казав далі Вокульський, — зараз же перелітати фабрики, де вся адміністрація і всі краще оплачувані робітники — німці, де капітал — німецький, а правління перебуває в Німеччині, де, нарешті, наші робітники не мають можливості вдосконалювати свою кваліфікацію, їм мало платять, з ними погано поводяться й до того ж понімечують…

— Це дуже важливо!.. — озвався сутулуватий граф.

— Те-ек… — прошепотів граф-англієць.

— Їй-богу, я аж схвилювався, слухаючи таке!.. — вигукнув маршалок. — Ніколи не думав, що ця розмова може бути така цікава… Я зараз повернусь…

І він вийшов з кабінету, ступаючи так важко, що підлога аж угиналась під його ногами.

— Хочете, щоб я назвав прізвища? — спитав Вокульський.

На цей раз група купців і промисловців виявила незвичайну стриманість і не зажадала прізвищ. Адвокат, швидко вставши з крісла й замахавши руками, вигукнув: