І от уявіть собі наші фізіономії, коли надійшла телеграма про замах Ноблінга в Берліні!.. [62] Я думав, що мене грець ухопить, а Лісецький з того часу перестав шпигати мене непристойними жартами та все випитує про політичні новини…

Страшне діло — мати певну репутацію! Бо відколи Лісецький звертається до мене, як до людини «поінформованої», я не їм і не сплю…

А що ж мусить діятись з моїм бідним Стасем, який підтримує постійні стосунки з тим паном Коллінзом та з тією пані Мелітон?

Господи боже, змилуйся над нами!..

Коли вже я так розбалакався (їй-бо я стаю балакучим, як перекупка), то мушу додати, що й у нашому магазині помічається якесь нездорове заворушення. Крім мене, у нас працює ще сім продавців (чи міг коли-небудь мріяти про щось подібне старий Мінцель!), але єдності між нами нема. Клейн і Лісецький, як давні працівники, тримаються осібно і до інших колег ставляться не те щоб презирливо, але трохи згорда. А три нових продавці — галантерейних, металевих та гумових виробів — знов-таки приятелюють між собою, а з іншими поводяться стримано й похмуро.

Правда, хороший чоловік Земба бігає від нових до старих і все намовляв їх на зближення, але у нього така нещаслива рука, що після цих намовлянь вони ще гірше починають дусатись одні на одних.

Може, якби наш першокласний магазин (а він безумовно першокласний!) розширювався поступово, якби ми щороку приймали по одному продавцеві, то вони розчинялися б серед старих, і гармонія не порушувалася б. Але тому, що їх прийшло одразу п’ять чоловік нових, і часто трапляється, що один одному заважає (бо за такий короткий час не можна ні належним чином розсортувати товарів, ні точно визначити кожному його обов’язки), то цілком природно, що між ними виникають сутички. А втім, чого це я маю критикувати свого хазяїна, який до того ж розумніший за нас усіх…

В одному тільки додержують єдності старі й нові продавці, і в цьому їх підтримує навіть Земба, а саме: в тому, щоб допікати сьомому продавцеві — Шлангбаумові. Цей Шлангбаум (я знаю його давно)— іудейської віри, але чоловік порядний. Маленький, чорний, сутулуватий, зарослий, словом — три копійки за нього не дав би, коли він сидить за прилавком. Та хай-но тільки ввійде покупець (Шлангбаум працює в відділі російських тканин) — господи милостивий! — так і закрутиться, як дзига: тільки що був на найвищій полиці ліворуч, і от він уже коло найнижчої шухляди посередині, а за мить — знову десь під самою стелею праворуч. Як почне кидати сувої тканини, то здається, що то не людина, а парова машина. А як стане розгортати та міряти, то здається, що у нього, чортяки, не менш як три пари рук. До того ж він — природжений рахівник, а як почне вихваляти товар, підсуваючи покупцеві то одне, то друге, кожному на його смак, і все це надзвичайно серйозно, то, даю слово честі, куди там самому Мрачевському!..

Шкода тільки, що він такий малий та миршавий; треба буде дати йому на підмогу якого-небудь придуркуватого, але вродливого молодика — для дам. Правда, з гарним продавцем дами довше сидять, але менш вередують і не так торгуються. (Проте мушу сказати: нехай пас бог милує від дамської клієнтури. Я, може, тому й не наважусь оженитися, що весь час бачу дам у магазині. Творець всесвіту, створюючи чудо природи, що зветься жінкою, напевне, не думав, якого клопоту наробить купцям).

Отож Шлангбаум в усіх відношеннях порядний громадянин, і проте ніхто його не любить, бо він має нещастя бути іудеєм…

Взагалі вже з рік я помічаю, як зростає ворожнеча до іудеїв [63] . Навіть ті, котрі кілька років тому називали їх поляками іудейської віри, тепер знову називають їх жидами.

А ті, котрі ще недавно захоплювались їх працьовитістю, витримкою та здібностями, тепер бачать тільки їх визиск та шахрайство.

Слухаючи таке, я часом думаю, що над людськістю нависає якийсь духовний морок, ніби ніч. Вдень усе було гарне, веселе й добре; вночі все стає брудним і небезпечним. Так я собі думаю, але мовчу; бо що може важити думка якогось там старого продавця поряд з голосами знаменитих публіцистів, котрі доводять, ніби євреї вживають християнську кров на мацу і що їх треба обмежити в правах. Кулі над нашими головами висвистували нам інші гасла, — пам’ятаєш, Каце?..

Таке становище особливим чином впливає на Шлангбаума. Ще торік він називався Шланговським, святкував Великдень і різдво, і, напевне, жоден з найвірніших католиків не з’їдав стільки свинячої ковбаси, скільки з’їдав він.

Пам’ятаю, коли його якось запитали в кондитерській:

— Ти не любиш морозива, пане Шланговський?

Він відповів:

— Люблю тільки ковбасу, але без часнику. Часнику терпіти не можу.

Він повернувся з Сибіру разом із Стасем і доктором Шуманом і одразу ж став на роботу в християнському магазині, хоч єврейські купці пропонували йому вигідніші умови. З того часу він постійно працював у християн, і тільки цього року його звільнили з служби.

На початку травня він вперше прийшов до Стася з просьбою. Тепер він був більш згорблений, ніж завжди, й очі мав червоніші, ніж звичайно.

— Стаху, — «сказав він безпорадно, — я загину на Налевках [64] , якщо ти мене не врятуєш.

— Чого ж ти одразу до мене не прийшов? — спитав Стах.

— Не смів… Боявся, щоб не сказали: жид скрізь про лізе. Не прийшов би й сьогодні, аби не діти…

Стах здвигнув плечима і негайно прийняв Шлангбаума на роботу з платою півтори тисячі карбованців на рік.