Раптом він здригнувся, почувши ім’я панни Ізабелли, й побачив, що в магазині нема нікого з покупців.

— Ну, пане, сьогодні ви не крилися з своїми амурними справами, — сказав Мрачевському Клейн, сумно усміхаючись.

— Але як вона на мене дивилась… ах!.. — зітхнув Мрачевський, приклавши одну руку до грудей, а другою підкручуючи вуса. — Я певний, що за кілька днів одержу від неї напахчену записочку. Потім перше побачення, а далі: «Задля вас я нехтую правилами, на яких вихована», й нарешті: «Скажи, чи ти не зневажаєш мене?» Перша хвилина — це просто розкіш, зате потім — чистий клопіт…

— Що ви верзете! — перебив його Лісецький. — Знаємо ми ваші перемоги: вони звуться Матільдами, яких ви спокушаєте порцією котлет та кухлем пива.

— Матільди на кожен день, дами — на свята. Але Іза буде найбільшим святом. Даю слово честі, не знаю іншої жінки, яка б справляла на мене таке пекельне враження… Ну, але й вона горнеться до мене!

Грюкнули двері, і в магазин зайшов сивуватий добродій. Він зажадав брелока до годинника, але так кричав і стукав палицею, немов збирався купити всі японські вироби.

Вокульський, не ворухнувшись, слухав похвальбу Мрачевського. У нього було таке враження, немов йому на голову й на груди лягав якийсь тягар.

— Кінець кінцем усе це мене анітрохи не обходить, — шепнув він. Після сивуватого добродія в магазин зайшла дама купити парасольку, потім дан середніх літ зажадав капелюха, потім юнак — вибрати собі портсигар, нарешті, зайшли три панни, одна з яких сказала подати їй рукавички Шольца, і тільки Шольца, бо інакших вона не носить.

Вокульський закрив книгу, повільно встав із стільця і, взявши з конторки капелюха, пішов до дверей. Йому було труднб дихати, а голова ніби розколювалась від болю.

До нього підбіг пан Ігнац.

— Уже йдеш? Може, заглянеш до нового магазину? — сказав він.

— Нікуди я не загляну. Я стомився, — відповів Вокульський, не дивлячись йому в очі.

Коли він вийшов, Лісецький торкнув Жецького за плече.

— Щось хазяїн, здається, починає марніти, — шепнув він.

— Ну, — відповів пан Ігнац, — пустити в рух таке підприємство, як московське, то не абищо! Тут змарнієш.

— Нащо ж він до нього взявся?

— На те, щоб було за що підвищувати нам плату, — суворо відповів пан Ігнац.

— Ну, то нехай закладає сто нових підприємств, навіть в Іркутську, аби тільки щороку підвищував, — сказав Лісецький. — Я не заперечую. Проте скажу, що він страшенно змінився, особливо сьогодні. Євреї, пане мій, євреї, — додав він, — як пронюхають про його проект, то дадуть йому чосу!

— Що там євреї…

— Євреї, кажу вам, євреї!.. Вони всіх тримають в лабетах і не допустять, щоб якийсь там Вокульський став їм поперек шляху — не єврей і навіть не вихрест.

— Вокульський з’єднається зі шляхтою, — відповів пан Ігнац, — а там теж знайдуться капітали.

— Хто його знає, що гірше: єврей чи шляхтич, — мимохідь зауважив Клейн і жалісно звів угору брови.

Вийшовши на вулицю, Вокульський став на тротуарі, наче зважував, куди йому йти. А йти йому, власне, нікуди не хотілось. Та коли випадково глянув праворуч на свій новий магазин, перед яким уже спинялись люди, він з огидою одвернувся й пішов у лівий бік. «Дивна річ, як це все мене мало цікавить», — майнула думка. Потім подумав про тих кількасот людей, яким він уже дав роботу, і про тих кілька десятків, які від першого травня мають почати працювати у нього в магазині, про ті сотні, для яких він протягом року мав створити нові джерела заробітку, і про ті тисячі, які завдяки його дешевим товарам зможуть полегшити своє життя, — і відчув, що всі ці люди разом із їхніми родинами в цю мить зовсім його не цікавлять. «Магазин на когось залишу, до спілки не вступлю й поїду за кордон», — думав він. «І обманеш людей, які покладали на тебе надії?» «Обманеш?.. А хіба мене самого життя не обманило?..»

Ідучи, він відчув якусь незручність; нарешті, зрозумівши, що йому набридло давати прохожим дорогу, перейшов на другий бік вулиці, де людей було менше. «І все-таки цей Мрачевський безчесний негідник! — думав він. — Як можна плескати такі речі в магазині? «За кілька днів одержу записочку, а потім — побачення!..» Але вона сама винна, не треба кокетувати з блазнем… А проте мені байдуже».

В душі він відчував дивну порожнечу, а на самому її дні — немов краплю гіркоти. Ні сил, ні бажань, нічого, тільки та маленька крапля — непомітна, але така гірка, що нею можна отруїти весь світ. «Це тимчасова апатія, перевтома, брак вражень… Забагато думаю про справи», — казав собі Вокульський.

Він спинився й подивився навкруги. Передсвятковий день і гарна погода виманили на вулицю безліч людей.

Поміж пам’ятником Копернікові й колоною Сигізмунда рухалась валка екіпажів та строката юрба людей, схожа в цю хвилину на зграю птахів, що летіли понад містом на північ. «Цікава річ, — подумав Вокульський. — Кожен птах у повітрі й кожна людина на землі уявляє, що прямує туди, куди хоче. І тільки збоку видно, що всіх їх несе вперед якась фатальна сила — дужча за їхні наміри і прагнення. Може, це та сама сила, яка розносить смуги іскр, що вилітають уночі з паровозного димаря?.. Вони блиснуть на одну мить і гаснуть назавжди, — і це називається життям.