— Не цілуйся ти з цим дурнем, бо він зганьбив рід Міяцелів!.. — сказав мені Ян.

— Ай-я-яй! Подумаєш — рід!.. — сміючись, відповів Франц. — Наш батько приїхав сюди з порожньою торбою за плечима.

— Я з вами не говорю! — вереснув Ян.

— Я теж говорю не з вами, а з Ігнацом, — відказав Франц. — А наш дядько, — вів далі Франц, — був такий запеклий німчура, що виліз з труни за своїм нічним ковпаком, якого йому забули надіти….

— Ви ображаєте мене в моєму домі!.. — крикнув Ян.

— Я прийшов не в ваш дім, а в магазин — дещо купити… Віцеку! — звернувся Франц до хлопця. — Дай мені за гріш корка… Тільки загорни його в папір… До побачення, дорогий Ігнаце, зайди до мене сьогодні ввечері, ми погомонимо за доброю чаркою. А може, й той пан з тобою прийде, — додав він уже з вулиці, показуючи пальцем иа посинілого від люті Яиа.

— Ноги моєї не буде у підлого німця! — крикнув Ян.

Незважаючи на це, ми обидва були ввечері у Франца.

Мимохідь скажу, що не було тижня, щоб брати Мінцелі не посварилися б і не помирилися принаймні двічі. Найцікавіше те, що сварки їхні ніколи не поставали з причин матеріального характеру. Навпаки, незважаючи на прикрі непорозуміння, брати завжди ручилися один за одного, позичали один одному гроші та платили один за одного борги. Причини полягали в їх характерах.

Ян Мінцель був романтик і ентузіаст, Франц — спокійний і в’їдливий реаліст; Ян був запальним бонапартистом, Франц — республіканцем і непримиренним ворогом Наполеона III. Нарешті, Франц Мінцель визнавав своє німецьке походження, тоді як Ян урочисто твердив, що Мінцелі походять від старовинного польського роду Ментусів, які колись, може, за Ягелонів, а може, за виборних королів, оселились серед німців.

Досить було одного келиха вина, щоб Ян Мінцель почав гатити кулаком по столі або по спині сусіди за столом і верещати:

— Я відчуваю в собі старовинну польську кров!.. Німкеня не могла б мене народити!.. Нарешті, у мене є документи…

І надто довіреним особам показував два посвідчення, з яких одне належало якомусь Модзелевському, варшавському купцеві шведських часів [55] , а друге — Міллєрові, поручникові костюшкових військ. Який зв’язок існував поміж цими особами і родиною Мінцелів, я не знаю і по сей день, хоч пояснення чув не один раз.

Навіть з приводу Янового весілля між братами вибухнув скандал, бо Ян для цього урочистого випадку приготував малиновий кунтуш, жовті чоботи й шаблю, а Франц сказав, що не допустить такого маскараду під час вінчання, хоч би йому довелося звернутись до поліції. Ян заприсягся, що вб’є донощика, коли тільки той потрапить йому на очі, і до весільної вечері надів убори своїх предків Мептусів. Франц був і на вінчанні, й на весіллі і хоч з братом не розмовляв, але до паморок закружляв у танцях його жінку й мало не на смерть упився його вином.

Не обійшлося без скандалу навіть перед самою смертю Франца, який помер в 1856 році від карбункулу. Протягом трьох останніх днів брати урочисто двічі відрікались і проклинали один одного. Проте Франц усе своє майно заповів Яиові, а Ян кілька тижнів хворів з туги за братом і половину спадщини (близько двадцяти тисяч злотих) одписав якимось трьом сиротам, якими, крім того, опікувався до самої смерті.

Отака дивна то була родина!

Але я знову одійшов від теми: мав писати про Вокульського, а пишу про Мінцелів. Якби я не почував себе так бадьоро, то міг би запідозрити в собі балакучість — ознаку близької старості.

Я вже казав, що багатьох вчинків Стася Вокульського не розумію, і мені щоразу хочеться запитати: нащо воно оте все?

Отож коли я повернувся в магазин, ми майже щовечора збирались у Grossmutter нагорі: Ян і Франц Мінцелі, а часом і Малгося Пфейфер. Малгося з Яном сідали коло вікна і, тримаючись за руки, дивились на небо, Франц пив пиво з великого кухля з цинковою накривкою, бабуся плела панчоху, а я розповідав про події тих кількох років, що прожив за кордоном.

Найчастіше, звичайно, мовилось про тугу за батьківщиною, про солдатські злигодні або про битви. В такі хвилини Франц випивав подвійну порцію пива, Малгося горнулася до Яна (до мене ніхто так не горнувся), a Grossmutter спускала петлі із спиці. Коли я кінчав оповідати, Франц зітхав, розсівшись на канапі, Малгося цілувала Яна, а Ян Малгосю, бабуся ж, трясучи головою, казала:

— Jesas! Jesas!.. Wie ist das schrecklich… Aber sag mir, lieber lgnaz, wozu also bist du denn nacht Ungarn gegangen? [56]

— Ну, ви ж знаєте, Grossmutter, що він ходив в Угорщину на війну, — нетерпляче перебивав її Ян.

Але стара все дивувалась та хитала головою, бурмочучи сама до себе:

— Der Kaffee war ja immer gut und zu Mittag hat er sich doch immer vollgegessen… Warum hat er denn das getan?.. [57]

— Ви, Grossmulter, тільки й думаєте про каву та про обід! — обурювався Ян.

Навіть коли я розповідав про останні хвилини Каца та про його страшну смерть, бабуся хоч і заплакала, — вперше з того часу, як я її знав, — але тільки-но втерла сльози і взялася за свою панчоху, прошепотіла:

— Merkwurdig! [58] Der Kaffee war ja immer gut und zu Mittag hat er sich doch immer vollgegessen… Warum hat er denn das getan?

Так. І я тепер майже щогодини говорю про Стася Вокульського. Після смерті жінки він мав певний шматок хліба, то чого ж йому було їхати в Болгарію? Заробив там такі гроші, що міг би зліквідувати магазин: то нащо ж він розширює його? Новий магазин дає йому прекрасні прибутки; то нащо він закладає ще якусь спілку?