Мушу додати, що на Бернадській вулиці всі мої супутники щезли, як дим, залишивши по собі лише гострий дух.

Коли ж, розплачуючись із фурманом, я запитав, куди поділись пасажири, він витріщив на мене очі:

— Які пасажири!.. — здивовано вигукнув він. — Пасажир — це ви, вельможний пане, а то — самі пархи. Навіть стражник на заставі і той з пари таких голодранців брав по злотому, як за одного. А вельможний пан гадає, що то були пасажири!..

— Отже, не було нікого?.. — відказав я. — А відкіля ж на мені, хай їм чорт, стільки бліх?

— Хіба я знаю? Може, од вільгості! — відповів фурман.

Отож переконаний, що на возі, крім мене, нікого не було, я, звичайно, заплатив за всю дорогу сам, а розчулений фурман, випитавши, де я житиму, обіцяв що два тижні привозити мені контрабандний тютюн.

— Навіть зараз, — тихо сказав він, — у мене в возі заховано пудів зо три. Може, принести панові кілька фунтів?

— Іди ти під три чорти! — сердито промовив я, хапаючи свій клунок. — Бракувало тільки, щоб мене заарештували за контрабанду.

Швидко йдучи вулицею, я розглядав місто, яке після Парижа здалося мені брудним і тісним, а люди похмурими. Магазин Я. Мінцеля на Краківському Передмісті я знайшов легко, але, побачивши знайомі місця та вивіски, так схвилювався, що серце у мене закалатало, і я мусив трохи постояти, щоб відпочити.

Я глянув на магазин — він був майже такий самий, як на Підваллі: на дверях бляшана шабля й барабан (може, той самий, що я бачив в дитинстві!), на вітрині тарілки і козак на коні… Хтось відхилив двері, і я побачив в глибині магазину під стелею пухирі з фарбами, сітку з корками й навіть чучело крокодила.

Коло вікна за конторкою в старому кріслі сидів Ян Мінцель і сіпав за шнурок козака.

Я увійшов, тремтячи, як осиковий лист, і став навпроти Яся. Побачивши мене, він важко підвівся з крісла (чоловічина вже почав товстіти) і примружив очі. Потім раптом крикнув до одного з посильних хлопчаків:

— Віцеку!.. Лети до панни Малгожати і скажи їй, що весілля зараз після великодня…

Потім простягнув до мене руки через конторку, і ми мовчки довго обіймались.

— Ну й колошматив ти пруссаків! Знаю, знаю!.. — шепнув він мені на вухо. — Сідай, — додав він, показуючи на стілець. — Казику! Лети до Grossmutter… Пан Жецький приїхав!..

Ми посідали й нічого не могли сказати один одному. Він жалісно хитав головою, а я опустив очі. Ми обидва думали про бідолаху Каца та про наші нездійснені мрії. Нарешті Мінцель гучно висякався і, одвернувшись до вікна, пробурмотів:

— Ну, що ж…

Повернувся засапаний Віцек. Я помітив, що його куртка вилискує від масних плям.

— Був? — спитав його Мінцель.

— Був. Панна Малгожата сказала, що — гаразд.

— Женишся? — спитав я Яся.

— А що маю робити? — відповів він.

— А як почуває себе Grossmutter?

— Як завжди. Хворіє тільки тоді, коли хто-небудь розіб’є її кофейника.

— А Франц?

— Не говори мені про цього негідника, — аж підскочив Мінцель. — Учора я заприсягнувся, що ноги моєї у нього більше не буде…

— Що ж він тобі зробив? — спитав я.

— Цей підлючий німчисько весь час глузує з Наполеона!.. Каже, що він зламав присягу республіці, що він блазень, якому приручений орел накакав у капелюш… Ні, — закінчив Ян Мінцель, — з таким чоловіком я жити не можу…

Поки ми говорили, два хлопці і продавець обслуговували покупців, на яких я не звертав уваги. Але от рипнули задні двері, і з-за шахов висунулась бабуся в жовтій сукні, з кофейником в руках.

— Gut Morgen, meine Kinder!.. Der Kaffee ist schon…

Я підбіг до неї й поцілував її в сухі руки, не мігши вимовити й слова.

— Ignaz!.. Herr jesas… Ignpz! — вигукнула вона, обіймаючи мене. — Wo bist du so lange geweseu, liebpr Jgnaz?.. [52] — Ну, Grossmutter, ви ж знаєте, що він був на війні.

Нащо ж питати, де був? — втрутився Ян.

— Herr jesas!.. Aber du hast noch keinen Kaffee getrunken?.. [53]

— Звичайно, що не пив, — відповів за мене Ян.

— Du lieber Gott! Es ist ja schon zehn Uhr. [54]

Вона налила мені чашку кави, дала три свіжих булки і, як завжди, зникла.

Тоді з гуком розчинилися вхідні двері, і в магазин вбіг Франц Мінцель, гладший і червоніший за брата.

— Як поживаєш, Ігнаце! — закричав він, хапаючи мене в обійми.