— Знаєш, Флорцю, я передумала: не продам срібла нікому чужому. Воно справді може потрапити бог його знає в які руки. Сядь зараз, будь ласка, за мій столик і напиши до тітки, що я… приймаю її пропозицію. Нехай вона позичить нам три тисячі карбованців і забирає сервіз і срібло.

Панна Флорентіна дивиться на неї з величезним здивуванням і нарешті каже:

— Це неможливо, Бельцю.

— Чому?..

— Чверть години тому я одержала від пані Мелітон листа, в якому вона пише, що срібло й сервіз уже куплені.

— Вже?.. Хто ж їх купив? — вигукує панна Ізабелла й хапає кузину за руку.

Панна Флорентіна збентежена.

— Ніби якийсь російський купець… — каже вона, але чути, що каже неправду.

— Ти щось знаєш, Флорцю!.. Прошу тебе, скажи!.. — благає її панна Ізабелла. На очі їй набігають сльози.

— Гаразд, я тобі скажу, тільки не говори батькові, — просить кузина.

— Але ж хто?.. Хто купив?..

— Вокульський, — відповідає панна Флорентіна.

Очі панни Ізабелли в одну мить висихають і набирають сталевого відтінку. Вона гнівно відштовхує руку кузини, кілька разів проходить по кімнаті сюди й туди, нарешті, сідає в крісло навпроти панни Флорентіни. Це вже не перелякана і знервована красуня, а поважна дама, готова вишпетити або й вигнати когось із слуг.

— Скажи мені, дорога кузино, — мовить вона прекрасним контральто, — що це за безглузду змову ви проти мене вчинили?..

— Я?.. Змову?.. — перепитує панна Флорентіна, притискаючи до грудей руки. — Не розумію тебе, Бельцю…

— Так. Ти, пані Мелітон і той… сміховинний герой… Вокульський…

— Я і Вокульський?.. — знов перепитує панна Флорентіна, і цього разу її здивування таке щире, що не повірити їй не можна.

— Припустімо, що ти не береш участі в змові, — каже далі панна Ізабелла, — але ти щось знаєш…

— Про Вокульського знаю те, що й усі. Він має магазин, в якому й ми купуємо, нажив великі гроші на війні…

— А про те, що він втягає батька да торговельної спілки, ти не чула?

Виразні очі панни Флорентіни широко розкриваються.

— Втягає твого батька до спілки?.. — промовила вона, здвигнувши плечима, — До якої ж спілки він може його втягнути?.. І в цю ж мить лякається власних слів…

Панна Ізабелла не могла вже сумніватися в її невинності; вона знову кілька разів пройшлась по кімнаті, немов левиця по клітці, й раптом запитала:

— Скажи мені принаймні, що ти думаєш про цього чоловіка?

— Я? Про Вокульського?.. Нічого я про нього не думаю, хіба тільки те, що він шукає популярності та впливових зв’язків.

— Отже, він задля цього пожертвував тисячу карбованців на сирітський притулок?

— Напевне. До того ж він дав ще вдвічі більше на інші благодійні цілі.

— А нащо він купив мій сервіз та срібло?

— Напевне, для того, щоб вигідно перепродати, — відповіла панна Флорентіна. — В Англії за такі речі добре платять.

— А нащо він… викупив батькові векселі?

— Відкіля ти знаєш, що то він? Це йому зовсім не вигідно.

— Нічого не знаю, — гарячково підхопила панна Ізабелла, — але я все вгадую, все розумію… Цей чоловік хоче зблизитися з нами…

— З батьком він уже познайомився, — зауважила панна Флорентіна.

— Але він хоче зблизитись зі мною! — гнівно крикнула панна Ізабелла. — Я це помітила по…

Їй соромно було сказати: «По його погляду».

— А може, ти упереджена проти нього?..

— Ні. Те, що я відчуваю зараз, — не упередження, а швидше ясновидіння. Ти навіть не уявляєш, як я його давно знаю, власне, як давно він мене переслідує. Тепер я добре пригадую, що рік тому не було жодного концерту, жодної вистави в театрі, жодної лекції, де б я його не зустріла, і тільки тепер ця… безглузда постать починає мене лякати…

Панна Флорентіна аж посунулась назад із стільцем і прошепотіла:

— Ти припускаєш, що він міг би насмілитись…

— Закохатись у мене?.. — перебила, сміючись, панна Ізабелла. — Цього я й не думала б йому боронити. Я не така наївна й не така удавано скромна, щоб не помічати, що подобаюсь… — боже мій! — навіть слугам… Колись це сердило мене, як жебрання на вулиці, як дзвінки тих самих жебраків у квартиру або листи з просьбою про допомогу. Ну, а тепер я тільки краще зрозуміла слова спасителя: «Кому багато дано, від того багато й вимагається…» Зрештою, — додала вона, здвигнувши плечима, — мужчини так безцеремонно виявляють своє захоплення, що я не тільки не дивуюся з їх упадання та нахабних поглядів, а дивуюсь, коли буває інакше. Коли я зустрічаю в товаристві мужчину, який не говорить мені про своє захоплення і переживання, або не мовчить похмуро, що свідчить про ще сильніше захоплення та переживання, або не виявляє до мене крижаної байдужості, що вже свідчить про найвище захоплення та переживання, то я відчуваю, ніби мені чогось бракує, наче я забула віяло або хустинку… О, я їх знаю — всіх отих донжуанів, поетів, філософів, героїв, всі оті чуйні, некорисливі, зламані, мрійливі або сильні душі… Знаю весь цей маскарад і — будь певна — добре вмію ним бавитись. Ха-ха-ха! Які вони смішні…

— Я тебе не розумію, Бельцю, — тихо промовила панна Флорентіна, розводячи руками.

— Не розумієш?.. То ти, мабуть, не жінка.

Панна Флорентіна відповіла спочатку заперечливим, а потім непевним жестом.

— Слухай, — вела далі панна Ізабелла. — Вже рік, як ми втратили становище в світі. Не заперечуй, бо так воно є, всі ми про це знаємо. Сьогодні ми зруйновані…

— Перебільшуєш…

— Ах, Флорцю, не втішай мене, не бреши!.. Хіба ти не чула за обідом, щог навіть ті кільканадцять карбованців, які є у мого батька зараз, він виграв в карти у… — Кажучи це, панна Ізабелла вся тремтіла. Очі її блищали, обличчя пашіло. — І от в такий екрутний час з’являється оцей… гендляр, купує наші векселі, наш сервіз, обплутує мого батька й тітку, інакше кажучи — з усіх боків наставляє на мене сільця, як мисливець на звіра. Це вже не сумно-покірний поклонник, не претендент у женихи, якому можна відмовити, це… здобичник!.. Він не зітхає, але запобігає ласки в тітки, зв’язує руки й ноги батькові, а мене хоче взяти силоміць або змусити до того, щоб я піддалась йому добровільно… Ти розумієш, яка це підлість?