Але чи зручно їй так зробити, навіть поговорити про це з батьком?

— Вокульський?.. Вокульський?.. — шепоче панна Ізабелла. Хто ж він такий, той Вокульський, який так несподівано постав перед нею в кількох образах? Які у нього справи з тіткою, з батьком?

І от їй починає здаватись, що вона вже кілька тижнів тому щось про нього чула. Якийсь купець недавно пожертвував кілька тисяч карбованців на благодійні цілі, але не була певна, чим він торгує — чи то дамськими туалетами, чи хутром. Потім ще говорили, що якийсь купець під час російсько-турецької війни заробив великі гроші, але вона не дочула, чи то був швець, у якого вона замовляла взуття, чи її перукар. І аж тепер вона пригадує, що той купець, який пожертвував гроші на благодійну мету, і той, котрий заробив великі гроші, — одна й та сама особа, що це, власне, і є той Вокульський, який програє її батькові гроші в карти і якого її тітка, відома своєю пихою графиня Карольова, називає «мій шановний Вокульський».

Тепер вона пригадує навіть обличчя того чоловіка, який не хотів з нею говорити в магазині, а тільки похмуро дивився з-за величезних японських ваз. Як він на неї дивився!..

Одного разу вона зайшла з панною Флорентіною в кондитерську випити чашку шоколаду — так собі, для забавки. Вони сіли коло вікна, за яким на вулиці зібралась купка обдертих дітей. Діти дивилися на неї, на пирожні й на шоколад з цікавістю й жадобою голодних звірят. Так само дивився на неї той купець.

Панну Ізабеллу пойняв легкий дрож. І це спільник її батька?.. Як це її батькові спало на думку створювати якісь торговельні товариства, будувати якісь широкі плани, про які він ніколи раніш і не думав?.. Він хоче з допомогою міщанства стати на чолі аристократії, хоче бути обраним до міської ради, якої не було й немає…

Але ж цей Вокульський справді якийсь аферист, а може, й шахрай, якому потрібне гучне ім’я для його афер. Такі випадки бували. Скільки відомих прізвищ німецької та угорської аристократії загрузло в торговельних операціях, в яких вони нічого не розуміли, та не більше, мабуть, розуміє і її батько.

Уже зовсім смеркло; на вулиці засвітили ліхтарі, і світло їх відбило на стелі будуара панни Ізабелли віконні рами та зборки фіранок. Тінь нагадувала хрест на ясному тлі, на який повільно насувається темна хмара. «Десь я вже бачила такого хреста, таку хмару й таку ясну далину?» — подумала панна Ізабелла. Вона почала пригадувати всілякі місцевості, які бачила в своєму житті, — й замріялась. Їй здалося, що вона їде каретой) по якійсь знайомій місцевості. Пейзаж схожий на величезне коло з лісів та зелених гір, а її карета на краго того кола і з’їжджає вниз. Але чи з’їжджає? Бо вона ні до чого не наближається й ні від чого не віддаляється, немов стоїть на місці. Ні, таки з’їжджає: це помітно по відображенню сонця, що відбивається в лакованому крилі карети і, тремтячи, повільно посувається назад. До того ж чути гуркіт… Що це — гуркіт екіпажа на вулиці?.. Ні, то гуркочуть машини, що працюють десь у глибині отого кола з гір і лісів. Там, унизу, видно навіть якесь озеро чорного диму й білої пари в зелених берегах.

Тепер панна Ізабелла помічає батька, який сидить поруч неї й уважно розглядає свої нігті, час від часу позираючи на пейзаж. Карета так само стоїть на краю кола ніби нерухомо, тільки відображення сонця на лакованому крилі повільно посувається назад. Ця уявна нерухомість чи прихований рух страшенно дратує панну Ізабеллу. «Чи ми їдемо, чи стоїмо?…» — питає вона батька. Але батько нічого не відповідає, наче не бачить її, — він розглядає свої викохані нігті і вряди-годи позирає на пейзаж.

Раптом (карета так само трясеться, так само чути гуркіт) з озера чорного диму й білої пари виринає до пояса постать якогось чоловіка. У нього коротко острижене волосся, смугляве обличчя, яке нагадує піхотного полковника Трості (а може, гладіатора з Флоренції), і величезні червоні руки. На ньому засмальцьована сорочка з підкоченими вище ліктів рукавами; в лівій руці, притуленій до грудей, він держить розгорнені віялом карти, а в правій, піднятій над головою, держить одну карту, яку, видно, хоче кинути на переднє сидіння карети. Нижньої частини постаті не видно з диму. «Тату, що він робить?» — злякано питає панна Ізабелла. «Грає зі мною в пікет», — відповідає батько, також тримаючи в руках карти. «Але ж то страшний чоловік, папа!» «Навіть такі не роблять нічого лихого жінкам», — відповідає пан Томаш.

Тільки тепер панна Ізабелла помічає, що чоловік в сорочці дивиться на неї якимось особливим поглядом, весь час тримаючи руку з картою над головою. Дим і пара, що клубочаться в долині, часом закривають його розстебнуту сорочку й суворе обличчя; ось він потонув у них зовсім — його нема. Крізь дим тільки невиразно блищать його очі та видно голу по лікоть руку з картою. «Що означає та карта, папа?» — питає вона батька.

Але батько спокійнісінько дивиться в свої карти й нічого не відповідає, немов і не бачить її. «Коли ми нарешті виїдемо з цього місця?..»

І хоч карета трясеться, а відображення сонця на крилі весь час посувається назад, — унизу видно озеро диму, а в ньому напівзануреного чоловіка й підняту руку з картою.

Панну Ізабеллу поймає неспокій, вона напружує пам’ять, всю силу думки, щоб відгадати, що означає карта, яку держить той чоловік…

Може, то гроші, які він програв батькові в пікет? Мабуть, ні: Моще, його пожертва благодійному товариству?

Теж ні. Може, тисяча карбованців, які він дав її тітці на сирітський притулок, а може — квитанція за фонтан, пташок і килими на оздоблення гробу господнього?.. Також ні.

Все це її не турбувало б.

Поступово панну Ізабеллу огортає великий страх: може, то векселі її батька, що їх недавно хтось викупив?.. В такому разі вона, як тільки одержить гроші за срібло й сервіз, одразу сплатить його борг і звільниться від отакого кредитора. Але чоловік, огорнений димом, все дивиться їй в очі й не кидає карти. А міг би… Ах!..

Панна Ізабелла раптом зривається з шезлонга, натикається в темряві на стілець і тремтячою рукою дзвонить.

Дзвонить вдруге, але ніхто не приходить, і вона вибігає в передпокій і в дверях стикається з панною Флорентіною, яка хапає її за руку і здивовано питає:

— Що з тобою, Бельцю?..

Світло в передпокої трохи опритомнює панну Ізабеллу.

Вона усміхається.

— Принеси, Флорцю, лампу в мою кімнату. Папа є?

— Тільки що поїхав.

— А Миколай?

— Зараз повернеться, він пішов віддати листа посильному. Що, тебе ще гірше болить голова? — питає кузина.

— Ні, — сміється панна Ізабелла, — але я задрімала, і мені щось привиділось.

Панна Флорентіна бере лампу, і вони вдвох ідуть в будуар. Панна Ізабелла сідає на шезлонгу, затуляє від світла очі й каже: