«Де я читав цей вірш? Але однаково».

Безперервний гуркіт і шум здалися Вокульському нестерпними, а внутрішня порожнеча — жахливою. Він хотів чимось її заповнити і пригадав, що один з іноземних капіталістів питав його думки про бульвари над Віслою.

Думка ця у нього вже була готова; Варшава всією своєю масою тяжить над Віслою і насувається на неї. Якби понад берегом ріки поробити бульвари, там постала б найкраща частина міста: великі будинки, магазини, алеї… «Треба подивитись, як би воно виглядало…» — подумав Вокульський і звернув на Карову вулицю.

По дорозі він побачив коло арки босого, обв’язаного вірьовками вантажника, який пив воду просто з фонтана; він забризкався з ніг до голови, але обличчя його було щасливе, очі сяяли. «Ну, цей вдовольнив свою спрагу. А я от лише наблизився до джерела, а воно висохло, та й спрага моя зникла.

А проте мені заздрять, а його, кажуть, треба жаліти. Яке жахливе непорозуміння!»

На Каровій вулиці Вокульський пішов повільніше. Йому здавалось, що він — один з одвійків, які вилітають з млина великоміського життя, і що він повільно спливає оцією канавою, затисненою між стародавніми мурами, кудись униз. «Що ж бульвари?.. — подумав він. — Протримаються якийсь час, а потім заростуть бур’янами і стануть пусткою, як оці мури. Люди, які вклали стільки праці в оті будинки, також прагнули здоров’я, спокою, багатства, а може, розваг та насолод. А де вони тепер?.. Зостались після них потріскані стіни, як скам’янілі скойки після древніх епох. З цього стосу цегли та з тисяч інших стосів тільки й того, що майбутній геолог назве їх витворами людських рук, як ми тепер називаємо коралові рифи або крейду витворами молюсків.

Що має із старань людина?..

З своєї праці — тут, на білім світі?..

Марнотою її дбання повиті.

Людське життя — це мить єдина.

Де я це читав, де?.. Але байдуже».

На півдорозі він зупинився і став дивитись на квартал, що розлігся недалеко внизу — між Новим Узвозом і Тамкою. Його вразила подібність цієї частини міста до драбини, один полудрабок якої становить вулиця Добра, другий — лінія від Гарбарської до Топельні, а кільканадцять поперечних вуличок — ніби щаблі. «Нікуди ми не вийдемо цією лежачою драбиною, — думав він. — Це тісний кут, глухий кут».

І йому ставало щодалі прикріше від думки, що на цьому прибережному клапті землі, засипаному сміттям з усього міста, не зросте нічого, крім одноповерхових та двоповерхових будиночків — коричневих, світло-жовтих, темно-зелених або оранжевих. Нічого, крім білих і чорних парканів круг порожніх ділянок, на яких лише подекуди стримить кількаповерховий цегляний будинок, немов злякана своєю самотністю висока сосна, що залишилась на місці вирубаного лісу. «Нічого, нічого!..» — думав він, блукаючи вузькими вуличками повз розвалюхи з осілими нижче бруку вікнами, з порослими мохом дахами, з зачиненими день і ніч на штаби віконницями, з забитими цвяхами дверима, з покривленими на всі боки стінами, з заліпленими папером або заткнутими ганчір’ям вікнами.

Він ішов і заглядав у каламутні шибки й на кожному кроці бачив шафи без дверей, стільці на трьох ніжках, канапи з продертим сидінням, годинники з одною стрілкою та розбитими циферблатами. Йшов і тихо сміявся, бачачи вічно безробітних чорноробів, кравців, які перебувались лагодженням старої одежі, перекупок, весь капітал яких становив кошик черствих пряників, обдертих чоловіків, хирлявих дітей та страшенно неохайних жінок. «Оце в мініатюрі моя країна, — думав він, — в якій усе йде до занепаду й виродження народу. Одні гинуть від злиднів, другі від розпусти. Той, хто працює; мусить недоїдати, аби дармоїди були ситі; філантропія виховує нахабних нероб, а біднота, не маючи коштів на купівлю найнеобхідніших речей, плодить купи вічно голодних дітей, єдине щастя яких полягає в ранній смерті.

Тут не зарадить ініціатива одної особи, бо круг неї все заповзялось зв’язати їй руки й ноги, аби знесилити в марній боротьбі… за ніщо».

Потім у загальних рисах йому пригадалось його власне життя. Коли він був дитиною і прагнув учитись, його віддали в ресторан при магазині. Коли він надривався там на нічній роботі й разом учився, всі з нього знущались, починаючи від кухтика й кінчаючи підпилими інтелігентами.

Коли ж нарешті вступив в університет — його дражнили назвами страв, які він подавав відвідувачам.

Він зітхнув з полегкістю аж у Сибіру. Там він міг працювати, там він здобув дружбу й пошану Черських, Чекановських, Дибовських [32] . На батьківщину він повернувся майже закінченим ученим, та коли став шукати роботи в своїй галузі, з нього насміялися і змусили знову взятись до торгівлі… «Такий певний шматок хліба в наш тяжкий час!»

Що ж, він повернувся до торгівлі, і тоді всі почали кричати, що він продався, що живе на жінчині кошти, на надбання Мінцелів.