Руки й повіки йому тремтіли, і минуло чимало часу, поки він заспокоївся настільки, що зміг виставити на стіл усі харчі. Лише чарка вина повернула йому порушену душевну рівновагу.

Тим часом Вокульський їв:

— Ну, що нового? — вже спокійніше запитав пан Ігнац, торкаючи гостя за коліно.

— Догадуюсь, що тебе цікавить політика, — відповів Вокульський. — Буде мир.

— А чого ж озброюється Австрія?

— Озброюється на шістдесят мільйонів гульденів?.. Хоче загарбати Боснію й Герцеговіну.

У Ігнаца розширились зіниці.

— Австрія хоче загарбати?.. — повторив він. — За що?

— За що? — усміхнувся Вокульський. — За те, що Туреччина не може їй нічого заборонити.

— А що ж Англія?

— Англія також дістане компенсацію.

— Коштом Туреччини?

— Звичайно. Слабші завжди платять за сварки між сильними.

— А справедливість? — вигукнув пан Ігнац.

— Справедливість полягає в тому, що сильні множаться й ростуть, а кволі гинуть. Інакше світ перетворився б на дім інвалідів, а це вже була б несправедливість.

Ігнац відсунувся разом із стільцем.

— І це кажеш ти, Стасю?.. Серйозно, без жартів?

Вокульський спокійно глянув на нього.

— Це кажу я, — відповів він. — Що ж у цьому, дивного? Хіба цей закон не стосується мене, тебе, всіх нас?.. Забагато я плакав над собою, щоб уболівати за Туреччиною.

Пан Ігнац опустив очі й замовк. Вокульський спокійно їв.

— Ну, а як тобі щастило? — запитав Жецький уже спокійним тоном.

У Вокульського блиснули очі. Він перестав їсти і сперся на бильце канапи.

— Пам’ятаєш, — спитав він, — скільки я взяв з собою грошей, як виїжджав звідси?

— Тридцять тисяч карбованців, усю готівку.

— А як ти гадаєш: скільки привіз?

— П’ятде… ну, тисяч з сорок… Угадав?.. — спитав Жецький, невпевнено дивлячись на нього.

Вокульський налив склянку вина й неквапно вишів.

— Двісті п’ятдесят тисяч карбованців, з них більша частина золотом, — промовив він виразно. — А оскільки я сказав купити цінних паперів, які продам після укладення миру, то матиму понад триста тисяч.

Жецький нахилився до нього, розкривши рота.

— Не бійся, — вів далі Вокульський, — ці гроші я заробив чесно, навіть тяжкою працею, дуже тяжкою. Весь секрет полягає в тому, що я мав багатого спільника й задовольнявся прибутком в чотири-п’ять разів меншим, ніж інші. Через те мій капітал весь час був в обігу і зростав.

Ну, — додав він по паузі, — до того ж мені неймовірно щастило… Як грачеві, котрому десять разів підряд виходять той самий номер в рулетці. Нічого собі гра?.. Майже щомісяця я ризикував усім майном, а щодня — життям.

— І тільки задля цього туди їздив? — спитав Ігнац.

Вокульський насмішкувато глянув на нього.

— А ти хотів, щоб я зробився турецьким Валленродом? [14]

— Ризикувати задля капіталу, коли є певний шматок хліба!.. — буркнув пай Ігпац, хитаючи головою і зводячи брови.

Вокульський затремтів від гніву й підхопився з канапи.

— Цей певний шматок хліба, — заговорив він, стикаючи кулаки, — стояв мені поперек горла й душив мене цілих шість років!.. Хіба ти вже не пам’ятаєш, скільки разів на день дорікали мені двома поколіннями Міицелів та ангельською добротою моєї дружини? Чи був хто-небудь з далеких чи близьких моїх знайомих, крім тебе, хто не ображав би мене словом, рухом або поглядом? А скільки разів говорили мені мало не в вічі, що я живу коштом своєї дружини, що всім завдячую праці Мінцелів, а своєї енергії не доклав аніскілечки, хоч я розширив цю крамничку і подвоїв її прибутки…

Мінцслі, завжди Міицелі!.. Нехай тепер порівняють мене з Мінцелями. Я сам-один заробив за півроку більше, ніж два покоління Мінцелів за півстоліття. Щоб здобути те, що я здобув серед куль, багнетів і тифу, тисяча Мінцелів мусили б марудитись у своїх крамничках та ковпаках. Тепер я вже знаю, скількох Мінцелів я вартий, і для такого результату, їй-богу, готовий повторити ту саму гру! Краще мені ризикувати майном і життям, аніж дякувати людям, які купують у мене парасольку, або кланятись тим, котрі зволять у моєму магазині замовити унітаз для ватерклозета.

— Він завжди однаковий! — прошепотів Ігнац.

Вокульський охолов. Він поклав руку на плече Ігпацові й, заглядаючи йому в очі, лагідно сцитав:

— Ти не гніваєшся, старий?

— Чого? Хіба я не знаю, що вовк не стерегтиме баранів… Звичайна річ…

— Що ж у вас чувати, скажи?

— Тільки те, про що я писав тобі в листах. Торгівля йде добре, одержали нові товари, збільшилось замовлень.

Потрібен ще один продавець.

— Візьмемо двох, магазин розширимо, буде розкішний.