— Ах, папа, коли б ти знав, яким тоном пише тітка…

— Напевне, тоном особи, хворої на нерви. За це не варто на неї ображатись.

— Якби ж тільки образа! Я боюсь, що вона має рацію, і наше срібло справді може опинитись на столі у якого-небудь банкіра.

Вона схилила голову на батькове плече. Пан Томаш ненароком глянув у дзеркальце на столі й подумав, що вони вдвох у цю хвилину становлять дуже гарну групу. Особливо виразно помітно було контраст між тривогою дочки і його спокоєм. Він усміхнувся.

— Столи банкірів!.. — повторив він. — Срібло наших предків бувало вже на столах у татар, козаків, бунтарів-хлопів, і це не тільки не зашкодило нам, а ще й принесло шану. Хто бореться, той зазнає втрат.

— Так то ж були втрати через війну і на війні, — зауважила панна Ізабелла.

— А тепер хіба не війна?.. Змінилася тільки зброя: замість коси або ятагана воюють карбованцем. Йоася добре розуміла це і продала не якийсь там сервіз, а родовий маєток, а з руїн збудувала комори.

— Значить, ми переможені!.. — пошепки промовила панна Ізабелла.

— Ні, дитино моя, — відповів пан Томаш, випростуючись. — Ми незабаром почнемо перемагати, і, мабуть, цього й. боїться моя сестра та її прибічники. Воші так міцно заснули, що їх вражає кожна жива справа, кожен мій сміливий крок, — додав він ніби сам до себе.

— Твій, папа?

— Так. Вони думали, що я проситиму у них допомоги.

Сама Йоася охоче зробила б мене своїм повіреним, але я відмовився від їхньої допомоги і зблизився з міщанством.

Я здобув у цих людей пошану, і це починає непокоїти аристократію. Вони гадали, що я опинюся на другому плані, а тепер бачать, що можу висунутись на перший.

— Ти, папа?

— Я. Досі мовчав, бо не мав відповідних виконавців.

А тепер знайшов такого, який зрозумів мою ідею, і почну діяти.

— Хто ж це такий? — спитала панна Ізабелла, здивовано дивлячись на батька.

— Один такий Вокульський, комерсант, залізний чоловік. З його допомогою я зорганізую міщанство, створю товариство для торгівлі зі сходом і таким чином піднесу промисловість…

— Ти, папа?

— І тоді побачимо, хто висунеться наперед, хоч би й на виборах до міської ради, якщо вони будуть… [27]

Панна Ізабелла слухала з широко розкритими очима.

— А той чоловік, — тихо спитала вона, — про якого ти кажеш, не аферист або не авантурник?..

— То ти його не знаєш? — спитав пан Томаш. — А він же один з наших постачальників.

— Магазин я знаю, дуже хороший, — задумливо відповіла Ізабелла. — Там є старий продавець, трохи ніби дивак, але надзвичайно чемний… А кілька днів тому, мені здається, я бачила й самого власника. Такий — грубуватий чоловік…

— Вокульський грубий?.. — здивувався пан Томаш. — Він, правда, трохи стриманий, але дуже люб’язний.

Панна Ізабелла рвучко хитнула головою.

— Неприємний чоловік, — відповіла вона жваво. — Тепер я його пригадую… Бувши у вівторок в магазині, я запитала його, скільки коштує віяло… Побачив би ти, як він на мене глянув!.. Нічого не відповів, тільки простягнув свою величезну червону руку до продавця (досить елегантного хлопця) і сердито буркнув: «Пане Моравський, чи Мрачевський, не пам’ятаю вже, пані питає, скільки коштує віяло».

Ну, нецікавого ж ти знайшов спільника, папа!.. — сміялася панна Ізабелла.

— Шаленої енергії чоловік, — заперечив пан Томаш. — Всі вони такі. Ось ти їх узнаєш, бо я хочу влаштувати вдома кілька нарад. Всі вони оригінальні, але цей оригінальніший за інших.

— Ти хочеш приймати цих панів?..

— Мушу порадитися з деякими. А щодо наших, — додав він, дивлячись дочці в вічі, — то будь певна, як почують, хто у мене буває, то всі до одного прибіжать у нашу вітальню.

В цю хвилину увійшла панна Флорентіна й запросила обідати. Пан Томаш подав руку дочці, і вони втрьох пішли в їдальню, де вже їх чекала ваза з супом і Миколай у фраку та білому галстуку.

— Смішно мені з Бсльці! — звернувся пан Томаш до кузини, яка наливала суп з вази. — Уяви собі, Флорцю, що Вокульський справив на неї враження грубої людини. Ти його знаєш?

— Хто ж тепер не знає Вокульського, — відповіла панна Флорентіна, подаючи Миколаєві тарілку для господаря. — Ну, він не дуже елегантний, але справляє враження…

— …Колоди з червоними руками, — сміючись, додала панна Ізабелла.

— Він нагадує мені Трості, пам’ятаєш, Бельцю, того піхотного полковника в Парижі? — сказав пан Томаш.