Пам’ятаю, як одного разу я зіпсував дорогий самовар і не знав, де дітися від жалю, а старий Мінцель, замість вхопитись за нагайку, лише сказав:

— Що ти наробиль, Ігнац?.. Що ти наробиль!..

Я волів би, щоб він одшмагав мене всіма нагайками, ніж почути тремтячий голос та побачити злякані очі хазяїна.

Обідали ми в буденні дні в магазині, спочатку обидва молоді Мінцелі й Август Кац, а потім ми з хазяїном.

У свята всі ми збирались нагорі й сідали за один стіл.

Щороку на різдво Мінцель давав нам подарунки, а його мати, в величезній таємниці, влаштовувала нам (і своєму синові) ялинку. Нарешті першого числа кожного місяця ми діставали платню (я одержував 10 злотих). При цьому кожен повинен був зробити звіх, скільки він заощадив: я, Кац, два племінники і слуги. Не робити заощаджень, хоч би по кілька грошів на день, було, на думку старого Мінцеля, таким самим злочином, як і крадіжка. За моєї пам’яті через наш магазин пройшло кілька продавців та учнів, яких Мінцель звільнив лише за те, що вони не робили заощаджень.

День, коли це виявлялось, був останнім днем їхньої служби в нашому магазині. Не допомагали обіцянки, клятви, цілування в руку і навіть благання навколішках. Старий ніколи не ворухнувся в кріслі, не глянув на провинних, тільки, вказуючи пальцем на двері, твердив одне слово: «Fort! Fort!» [12] Нагромадження збережень стало в нього вже хворобливим дивацтвом.

Цей добрий чоловік мав одну ваду — ненавидів Наполеона. Сам «він ніколи про нього не згадував, але, зачувши ім’я Бонапарта, аж казився: синів на обличчі, плювався і верещав: «Шельма! гицель! розбійник!»

Почувши перший раз такі неподобні слова, я мало не зомлів. Мені хотілось сказати старому щось зухвале і втекти до пана Рачека, який на той час уже одружився з моєю тіткою. І раптом я помітив, що Ян Мінцель, затуливши рота рукою і підморгуючи, щось шепче Кацові. Я прислухався і почув, що казав Ян:

— Пусте говорить старий, пусте! Наполеон був молодець, вже хоч би за те, що вигнав чортових пруссаків. Правда ж, Каце?

Август Кац лише приплющив очі й далі краяв мило.

Я остовпів від здивування і з тієї хвилини полюбив Яна Мінцеля й Августа Каца. Згодом я переконався, що в нашому невеликому магазині існує дві великі партії: одна складалася з старого Мінцеля та його матері й дуже любила німців, а друга, що складалася з молодих Мінцелів і Каца, ненавиділа їх. Наскільки пам’ятаю, один я залишався нейтральним.

В 1846 році до нас дійшли чутки про втечу Луї-Наполеона з ув’язнення. Рік той був для мене знаменним, оскільки я скінчив учнівство і став продавцем, а наш хазяїн, старий Ян Мінцель, помер за досить дивних обставин.

Того року торгівля в нашому магазині трохи підупала, чи то через загальні заворушення, чи то через те, що наш хазяїн занадто часто й занадто голосно лаяв Луї-Наполеона. Люди почали обминати нас, а одної ночі хтось (чи не Кац, бува?) навіть вибив у вікні шибку.

Цей випадок, замість зовсім відвернути покупців від магазину, навпаки, принадив їх, і ми цілий тиждень мали такий-виторг, як ніколи; сусіди аж заздрили нам. Проте через тиждень це штучне пожвавлення вщухло, і в магазині знов стало майже порожньо.

Одного вечора, коли хазяїна не було на місці (що вже само по собі було незвичайно), в магазин через вікно влетів другий камінь. Перелякані племінники побігли нагору шукати дядька, Кац побіг на вулицю ловити хулігана, а в цей час у дверях з’явилися два поліцейські, ведучи… Кого б ви думали? Ні більш, ні менш як нашого хазяїна.

Вони звинувачували його в тому, що це він розбив шибку, і минулого разу, напевне, теж…

Даремно старий відмагався: люди бачили, як він вибив шибку, до того ж при ньому знайшли ще один камінь… Довелося неборакові йти до ратуші.

Після довгих пояснень та розслідувань справу, звичайно, зам’яли, але старий з того часу зовсім занепав духом і почав марніти. А одного дня, сівши в своє крісло коло вікна, вже не зміг із нього підвестися. Так він і помер, спершпсь бородою на торговельну книгу і тримаючи в руці шнурок, за який сіпав козака.

Кілька років по його смерті брати спільно держали магазин на Підваллі й десь аж коло 1850 року розділилися — Франц залишився на місці з колоніальними товарами, а Ян з галантереєю та милом перейшов на Краківське Передмістя в нове приміщення, яке ми займаємо й тепер.

Через кілька років Ян одружився з красунею Малгожатою Пфейфер, а вона (царство їй небесне), залишившись удовою, віддала свою руку Стасеві Вокульському, який таким чином успадкував підприємство, створене двома поколіннями Мінцелів.

Мати нашого хазяїна жила ще довго. Коли я 1853 року повернувся з-за кордону, то застав її цілком здоровою.

Вона так само щоранку заходила в магазин і казала:

— Gut Morgen, meine Kinderl Der Kaffee ist schon fertig…

Тільки голос її рік у рік ставав все тихіший, поки не замовк навіки.

За моїх часів хазяїн був батьком і навчителем своїх практикантів і найретельнішнм працівником у магазині; його мати або жінка були хазяйками в домі, а всі члени сім’ї — продавцями. Тепер хазяїн тільки одержує прибуток від торгівлі, часто нічого в ній не тямить і найбільше турбується про те, щоб його діти не стали купцями. Я не кажу тут про Стася Вокульського, у якого широкі плани, а кажу взагалі — якщо ти купець, то повинен сидіти в магазині й учити своїх людей, коли хочеш, щоб з них були порядні продавці.