— Ставська була твоєю коханкою…

— Перепрошую! Не заперечую, що не прагнув її прихильності, але присягаюсь честю, що вона — найпорядніша жінка, яку мені довелося зустріти в житті. Не ображайтесь, пані, на таку високу похвалу сторонній особі й ласкаво повірте мені, що пані Ставська не зважила… навіть на мої домагання. А оскільки, пані баронесо, я мав честь досить добре знати жінок звичайного типу, то… моя думка чогось та варта…

— Чого ж ти, чоловіче мій, кінець кінцем хочеш? — запитала баронеса вже впевненим голосом.

— Хочу… боронити ім’я, яке ми обоє носимо. Хочу… щоб у цьому домі поважали баронесу Кшешовську. Хочу покінчити з судами й бути вам опікою. З цією метою я змушений просити вас про гостинність. А коли ми врегулюємо стосунки…

— Покинеш мене?

— Напевне.

— А твої борги?

Барон устав з стільця.

— Про мої борги можете не турбуватися, — відповів він тоном глибокого переконання. — Якщо пан Вокульський, звичайний шляхтич, зміг протягом кількох років нажити мільйони, то барон Кшешовський зможе сплатити сорок тисяч боргів. І я доведу, що вмію працювати…

— Чоловіче мій, ти хворий, — відповіла баронеса. — Ти ж знаєш, що я сама з сім’ї, яка зуміла нажити багатство, через те й кажу тобі, що ти не зможеш заробити навіть на власний прожиток… Куди там! Ти не заробиш навіть, щоб прогодувати найубогішого бідняка!..

— Отже, ви одмовляєтесь від моєї опіки, яку я пропоную вам на прохання князя, щоб врятувати честь свого імені?

— Навпаки! Почни ж нарешті мною опікуватись, бо досі…

— З свого боку, — перебив її барон і вклонився, — я намагатимусь забути про минуле…

— Ти давно вже забув про нього… Ти навіть не був на могилі нашої дочки…

Таким чином барон знов отаковився в домі своєї дружини. Він ліквідував судові справи з мешканцями, колишньому адвокатові баронеси обіцяв, що відшмагає його нагаєм, якщо той насмілиться коли-небудь без належної пошани висловитись про свою клієнтку, до пані Ставської написав листа з перепрошенням і надіслав їй (аж під Ченстохов!) величезний букет квітів. Нарешті він найняв кухаря і разом зі своєю дружиною зробив візити багатьом особам з вищого товариства, сказавши перед цим Марушевичеві, який розніс це всьому місту, що, коли котра-небудь з дам не віддасть їм візиту, барон зажадає від її чоловіка сатисфакції.

В салонах обурились з диких претензій барона, проте всі віддали Кшешовським візити і майже всі стали підтримувати з ними стосунки.

За це баронеса (ознака величезної делікатності з її боку), нічого нікому не кажучи, почала сплачувати чоловікові борги. Одним кредиторам вона влаштовувала сцени, перед другими плакала, майже всім чогось недоплачувала, посилаючись на лихварські відсотки, казилася, але платила.

В окремій шухляді її стола вже назбиралось кілька фунтів векселів барона, коли сталася така пригода.

Магазин Вокульського в липні мав перейти в руки Генріка Шлангбаума; а тому що новий власник не бажав брати на себе ні боргів, ні позичок колишньої фірми, то пан Жецький нашвидкуруч виправляв рахунки.

Серед інших боржників був і барон, якому Жецький також надіслав листа з проханням якнайшвидше сплатити кількасот карбованців боргу.

Лист, як і всі такі документи, потрапив в руки баронеси, і вона, замість заплатити, відписала Жецькому брутального листа, в якому згадала про шахрайство, про нечесну купівлю скакового коня і таке інше.

Рівно через двадцять чотири години після надіслання того листа в квартирі Кшешовських з’явився Жецький і зажадав побачення з бароном.

Барон прийняв його досить привітно, хоч і здивувався, помітивши, що колишній секундант його супротивника дуже роздратований.

— Пане бароне, я прийшов до вас із претензією, — почав Жецький. — Позавчора я насмілився надіслати вам рахунок…

— Ага, справді… Я щось там винен вашому магазинові… Скільки ж?

— Двісті тридцять шість карбованців тринадцять копійок…

— Завтра постараюсь задовольнити ваші вимоги…

— Це не все, — перебив його Жецький. — Вчора я одержав від вашої шановної дружини оцього листа…

Барон прочитав поданого йому листа, подумав і сказав:

— Мені дуже прикро, що баронеса вжила таких непарламентських виразів, але… щодо того скакового коня, то вона має рацію. Пан Вокульський (чого я, зрештою, не ставлю йому в провину) справді дав мені за коня шістсот карбованців, а розписку взяв на вісімсот.

Жецький позеленів від гніву.