— Бідний хлопець, — сказала вона, сміючись, — Одержав від Заславської в спадщину тільки дві тисячі щорічно та десять тисяч на руки. Я раджу йому одружитися з багатою, а він хоче їхати в Відень, а відтіль, напевне, в Монте-Карло… Я запропонувала йому їхати з нами. Буде веселіше, правда ж?

— Звичайно, — відповів Вокульський. — Тим більше, що ми візьмемо окремий вагон.

— Отже, до завтра!

Вокульський влаштував найпильніші справи, замовив на залізниці окремий салон-вагон до Кракова, а о восьмій вечора, відправивши свої речі, прийшов до Ленцьких. Вони втрьох випили чаю і десь о десятій поїхали на вокзал.

— Де ж пан Старський? — запитав Вокульський.

— А хто його знає! — відповіла панна Ізабелла. — Може, він зовсім не поїде… То такий вітрогон!..

Вони вже сиділи в вагоні, а Старського не було. Панна Ізабелла кусала губи і щохвилини виглядала в вікно. Нарешті після другого дзвінка Старський з’явився на пероні.

— Сюди, сюди! — закричала панна Ізабелла. Але тому що Старський не почув, Вокульський вибіг надвір і ввів його в салон.

— А я думала, що ви вже не прийдете, — сказала панна Ізабелла.

— Та воно мало так і не сталося, — відповів Старський, вітаючись з паном Томашем. — Я був у Кшешовського, і уявіть собі, кузино, з другої години дня до дев’ятої ми грали в карти…

— І ви, звичайно, програли?..

— Звичайно. Таким, як я, в карти не щастить… — додав він, поглядаючи на неї.

Панна Ізабелла трохи почервоніла.

Поїзд рушив. Старський сів по лівий бік панни Ізабелли й почав з нею розмовляти то по-польськи, то по-англійськи, все частіше переходячи на англійську мову. Вокульський сидів по праву руку від панни Ізабелли, але не хотів перешкоджати розмові, встав і пересів до вікна, коло пана Томаша.

Пан Ленцький трохи нездужав. Він закутався в крилатку і плед, накрив ковдрою ноги. Потім наказав позачиняти всі вікна в вагоні й позапинати ліхтарі, щоб не било в очі світло. Він надіявся заснути, навіть почував, що його хилить на сон, але заговорив з Вокульським і захопився, докладно розповідаючи про сестру Гортензію, яка замолоду була до нього дуже прив’язана, про Наполеона III, який з ним кілька разів розмовляв, про прекрасні манери й любовні пригоди Віктора-Еммануїла та про багато інших речей.

Вокульський слухав його уважно до Прушкова. За Прушковом кволий і монотонний голос пана Томаша почав впливати йому на нерви. Зате він щодалі виразніше чув розмову панни Ізабелли з Старським, що провадилась англійською мовою. Він почув кілька фраз, які його змусили насторожитись, і навіть подумав: чи не остерегти їх, що він розуміє по-англійськи?

Він хотів уже встати, але випадково глянув у протилежне вікно вагона і, наче в дзеркалі, побачив у ньому тьмяне відображення панни Ізабелли і Старського. Вони сиділи дуже близько одне до одного, обоє розчервонілі, хоч розмовляли так невимушено, ніби йшлося про щось незначне.

Проте Вокульський помітив, що байдужий тон не відповідає змістові розмови: він навіть збагнув, що цим легким тоном вони хочуть когось обманити. І вперше з того часу, відколи він знав панну Ізабеллу, в голові його майнула думка: «Фальш!.. Фальш!..»

Він відкинувся на спинку канапи, дивився в шибку вікна й слухав. Йому здавалося, що кожне слово Старського й панни Ізабелли падає йому на обличчя, на голову, на груди, як краплі свинцевого дощу…

Він уже не думав остерігати їх, а слухав і слухав…

Поїзд якраз од’їхав від Радзівіллова, коли увагу Вокульського привернула така фраза:

— Ти можеш йому закинути багато чого, — говорила панна Ізабелла по-англійськи. — Він не молодий і не дуже зграбний в товаристві, надто сентиментальний і часом нудний, але щоб зажерливий?.. Навіть папа вважає, що він занадто щедрий…

— А справа з паном К.?.. — зауважив Старський.

— Про скакового коня?.. Одразу видно, що ти повернувся з провінції. Недавно був у нас барон і казав, що саме в цій справі пан, про якого ми говоримо, повівся як справжній джентльмен.

— Ніякий джентльмен не дарував би шахраєві, коли б не робив з ним якихось спільних махінацій, — з усмішкою відповів Старський.

— А скільки разів дарував йому барон? — озвалась панна Ізабелла.

— Якраз у барона і є чимало грішків, про які знає пан М. Невдало ти захищаєш своїх протеже, кузино, — насмішкувато сказав Старський.

Вокульський міцніше притулився до спинки канапи, щоб не схопитись і не вдарити Старського. Але опанував себе. «Кожен має право судити інших, — подумав він. — Побачимо, що буде далі».