— Страшенна спека, — говорив пан Томаш, з допомогою Вокульськогр насилу вмощуючись в екіпаж. — Але все ж таки історія з тими євреями! Купив за дев’яносто тисяч, а готовий відпродати за сімдесят… Кумедія, слово честі!..

Коні рушили в бік Уяздовських Алей.

Додому пан Томаш їхав немов очманілий. Спеки він не відчував, тільки загальну слабість та шум у вухах. Часом йому здавалось, що кожним оком він бачить інакше або обома бачить гірше. Він сидів у кутку екіпажа і на вибоїнах похитувався, мов п’яний.

Думки й почуття якось дивно плуталися в його голові.

Інколи йому здавалось, що він обплутаний сіткою інтриг, з якої його може визволити лише Вокульський. То йому ввижалося, що він тяжко хворий і що тільки Вокульський міг би його як слід доглядати. То знов здавалось, що він умер і залишив зубожілу і всіма покинуту дочку, про яку потурбуватись міг би тільки Вокульський. Нарешті подумав, що добре було б мати отакий вигідний екіпаж на легкому ходу і що, якби він попросив Вокульського, той, напевне, подарував би йому свій.

— Страшенна спека! — пробурмотів пай Томаш.

Екіпаж спинився перед домом, пан Томаш виліз і, навіть не кивнувши кучерові, пішов нагору. Він ледве тягнув обважнілі ноги і, як тільки опинився в своєму кабінеті, впав на крісло і в капелюху просидів кілька хвилин.

Слуга страшенно здивувався й вирішив покликати панянку.

— Мабуть, торги скінчились добре, — сказав він панні Ізабеллі, — бо пан щось… ніби трохи теє…

Панна Ізабелла, яка, незважаючи на показний спокій, з величезним нетерпінням дожидала повернення батька і результату торгів, пішла в кабінет настільки швидко, наскільки дозволяли правила пристойності. Вона завжди пам’ятала, що панні з її ім’ям не личить виявляти свої почуття, навіть з приводу банкрутства. Та хоч як вона панувала над собою, Миколай помітив, що вона хвилюється (на обличчі їй враз з’явились червоні плями), і ще раз стиха промовив:

— Мабуть, усе скінчилося, бо пан…теє…

Панна Ізабелла нахмурила своє прекрасне чоло і міцно причинила за собою двері кабінету.

— Ну, як, лапа? — спитала вона, неприємно вражена його почервонілими очима.

— Нещастя… ми — злидні!.. — відповів пан Томаш, насилу знімаючи капелюха. — Я втратив тридцять тисяч карбованців…

Панна Ізабелла зблідла й сіла на шкіряну канапку.

— Підлий жид, лихвар, залякав конкурентів, підкупив адвоката, і от…

— Так у нас уже нічого нема?.. — прошепотіла вона.

— Як то нічого?.. У нас є тридцять тисяч карбованців, а на них десять тисяч карбованців процентів… Той шановний Вокульський… Я навіть не знав, що є такі шляхетні люди… А якби ти знала, як він сьогодні мене лікував…

— Чому лікував?

— У мене був невеликий припадок від спеки й роздратовання…

— Який припадок?

— Кров ударила мені в голову… але це вже минулося… Підлий жид… Ну, але Вокульський, кажу тобі, це не людина, а просто ангел…

І він заплакав.

— Папа, що з тобою?.. Я пошлю за лікарем!.. — крикнула панна Ізабелла, стаючи навколішки перед кріслом.

— Нічого, нічого… заспокойся. Я тільки подумав, що коли б я вмер, то Вокульський був би єдиною людиною, якій ти могла б вірити.

— Не розумію…

— Ти хотіла сказати, що не впізнаєш мене, правда?..

Тебе дивує те, що я міг би довірити твою долю купцеві?..

Але бачиш, коли в біді одні заповзялися проти нас, а другі залишили нас, він один поспішив нам на допомогу, а може, навіть врятував мені життя… Ми, апоплектики, часом дуже близько проходимо біля смерті… Отож, коли він приводив мене до пам’яті, я й подумав: хто б міг так щиро потурбуватись про тебе? Адже ні Йоася, ні Гортензія і ніхто… Опікуни знаходяться тільки у багатих сиріт…

Панна Ізабелла помітила, що батькові полегшало, встала з колін і сіла на канапі.

— Скажи, папа, яку ж роль ти призначаєш тому опікунові? — холодно спитала вона.

— Роль?.. — повторив пан Ленцький, пильно дивлячись на неї. — Роль… порадника… друга дому… опікуна… Опікуна того хоч невеликого майна, що тобі залишилося б.

— О, з цього погляду я вже давно оцінила його. Він енергійний і відданий нам… А втім, усе це не має значення… — додала вона, трохи помовчавши. — Як же скінчилась справа з будинком?

— Я ж кажу як. Падлюка жид дав дев’яносто тисяч, отже, нам залишилося тридцять. А оскільки шановний Вокульський платитиме мені за них десять тисяч… Тридцять три проценти, уяви собі!

— Як то тридцять три? — перебила панна Ізабелла. — Десять тисяч — це десять процентів.

— Та ні ж бо! Десять від тридцяти — це значить тридцять три проценти. Адже «проценти» означає pro centum — за сто, тобто сота частина, розумієш?

— Не розумію, — відповіла панна Ізабелла, хитаючи головою. — Я розумію, що десять — це є десять, але якщо купецькою мовою десять називається тридцять три, то нехай буде так.