— Мало мене цікавить той будинок, — сказав він і стенув плечима. — Не сьогодні-завтра я його продам…

Кінець кінцем я умовив Стаха, і десь коло першої години дня ми з ним поїхали. В дворі я помітив, що штори в квартирі Марушевича старанно опущені. Видно, у нього з’явився новий гарнітур меблів.

Стах побіжно глянув ла вікна й неуважно слухав мій звіт про зроблені поліпшення: змінено було дощаний поміст у підворітті, відремонтовано дах, пофарбовано стіни, щотижня миються сходи. Словом, із занедбаного дому ми зробили цілком пристойний. Все було гаразд і в дворі, і з водопроводом, не гаразд було тільки з платою за квартири.

— Зрештою, — закінчив я, — докладніше про сплату за квартири скаже тобі твій управитель пан Вірський, за яким я зараз пошлю сторожа.

— Дай мені спокій з тією квартплатою і управителем, — пробурмотів Стах. — Ходімо вже до тієї пані Ставської, а тоді повернемось у магазин.

Ми вийшли на другий поверх лівого флігеля, відкіля тхнуло вареною цвітною капустою; Стах скривився, а я постукав у кухонні двері.

— Хазяйки вдома? — спитав я товсту куховарку.

— Як же їм не бути, коли ви прийшли, — відповіла вона, примруживши очі.

— Бачиш, як нас приймають, — шепнув я по-німецьки Стахові.

Замість відповіді він кивнув головою і випнув нижню губу..

В маленькій вітальні мати пані Ставської, як звичайно, плела панчоху. Побачивши нас, вона підвелася з крісла і здивовано подивилась на Вокульського.

З другої кімнати виглянула Гелюня.

— Мамо, — стала вона шепотіти так голосно, що її чути було, мабуть, і в дворі, — прийшов пан Жецький і ще якийсь пан.

Зараз же до нас вийшла сама пані Ставська.

Я звернувся до обох дам:

— Наш господар пан Вокульський прийшов засвідчити вам своє шанування й повідомити…

— Про Людвіка? — підхопила пані Місевичова, — Він живий?..

Пані Ставська зблідла, а потім так само швидко почервоніла. В цю хвилину вона була така прекрасна, що навіть Вокульський подивився на неї якщо не з захватом, то, в усякому разі, привітно. Я певний, що він одразу закохався б у неї, якби не той поганий дух вареної капусти, що плинув з кухні.

Ми сіли. Вокульський запитав дам, чи задоволені вони квартирою, а потім повідомив, що Людвік Ставський два роки тому проживав у Нью-Йорку, а потім переїхав у Лондон під прибраним прізвищем. Він обережно натякнув, що Ставський був тоді хворий і що тижнів через два можна сподіватись цілком точних відомостей про нього.

Слухаючи все це, пані Місевичова разів кілька виймала носову хустинку… Пані Ставська була спокійніша, лише кілька сльозинок скотилося по її лицях. Щоб приховати хвилювання, вона з усмішкою звернулась до доньки і тихо сказала:

— Подякуй, Гелюню, панові за те, що приніс нам звістку про татка.

У неї знов заблищали на очах сльози, але вона опанувала себе.

Тим часом Геленка зробила перед Вокульським реверанс, потім, подивившись на нього великими очима, раптом схопила його за шию і поцілувала в самі губи.

Не скоро я забуду, як змінилось обличчя Вокульського від цієї несподіваної ласки. Наскільки мені відомо, його ще не цілувала в житті жодна дитина, тому він в першу мить аж подався назад, потім обняв Гелюню, схвильовано подивився иа неї й поцілував у голівку. Я готовий був заприсягтися, що він зараз же встане і скаже пані Ставській: «Дозвольте мені замінити батька цій чудовій дитині…»

Але Стах не сказав цього; він похилив голову і поринув у свою звичайну задуму. Я дав би половину моєї річної плати аби довідатись, про що він тоді думав. Може, про панну Ленцьку?.. А, знову старість дається взнаки… Що там Ленцька? Вона не годна пані Ставській і в слід вступити!

Трохи помовчавши, Вокульський спитав:

— Ви, пані, задоволені своїми сусідами?

— Та як якими, — озвалася пані Місевичова.

— Та ні, цілком задоволені, — поспішила сказати пані Ставська. При цьому вона подивилась на Вокульського й почервоніла.

— А пані Кшешовська також приємна сусідка? — спитав Вокульський.

— Ой господи!.. — вигукнула пані Місевичова, підносячи пальця вгору.

— Баронеса нещасна жінка, — перебила пані Ставська, — вона втратила дочку…

Говорячи це, вона бгала в руках кінчик хустинки і з-під своїх чудових повік намагалась подивитися… не на мене, звичайно. Але повіки їй, видно, обважніли і вона тільки більше червоніла та ставала серйознішою, наче котрийсь із нас чимось образив її.

— А що за людина пан Марушевич? — питав далі Вокульський, ніби не помічаючи обох дам.

— Вітрогон, гульвіса… — швидко відповіла пані Місевичова.

— Але ж, мамо, він тільки оригінал, — поправила дочка. В цю мить вона так широко розкрила очі і зіниці у неї стали такі великі, яких я раніш ніколи не бачив.

— А студенти, здається, дуже розбещені хлопці, — сказав Вокульський, дивлячись на рояль.

— Звичайно, молодь, — сказала пані Місевичова й гучно висякала носа.

— Бач, Гелюню, у тебе знову розв’язався бантик, — сказала пані Ставська, нахиляючись до доньки, може, для того, щоб приховати своє збентеження при згадці про розбещеність студентів.