Вони втрьох посиділи ще з півгодини, розмовляючи про недавнє свято в Швейцарській Долині [82] з добродійною метою, про прибуття Россі та про поїздку в Париж. Нарешті Вокульський з жалем залишив приємне товариство, обіцяючи частіше заходити та вкупі з ними їхати в Париж.

— Побачите, як там буде весело, — сказала панна Ізабелла на прощання.

Було вже пів на дев’яту вечора, коли Вокульський повертався додому. Сонце недавно зайшло, але пильне око могло вже помітити в золотаво-лазуровому небі перші найбільші зірки. На вулицях лунав веселий гомін прохожих; в серці у Вокульського панував радісний спокій.

Він пригадував кожен рух, кожну усмішку, кожен погляд і слово панни Ізабелли, підозріло вишукуючи в них сліди неприязні або погорди. Але шукав даремно. Поводилась вона з ним, як з рівнею і другом, запрошувала частіше одвідувати, навіть… хотіла, аби він її про що-небудь попросив. «А якби я в ту хвилину освідчився їй? — спало йому на думку. — Що було б?..»

І пильно вдивлявся в риси її образу, що стояв в його уяві, проте знов не побачив і тіні неприязні. Навпаки, лукаву усмішку. «Вона відповіла б, що ми ще мало знайомі, що я повинен заслужити її згоду… Так… безумовно, вона так відповіла б, — думав він, пригадуючи безперечні ознаки її симпатії.

Взагалі я даремно був такий упереджений проти аристократії. А вони ж такі самі люди, як і ми, тільки, мабуть, у них делікатніші почуття. Вони вважають, що ми грубі істоти, які вганяють за наживою, і тому уникають нас.

Але, побачивши чесну душу, вони вміють також появити ласку… Якою ж прекрасною дружиною може бути така жінка! Звичайно, таку дружину треба заслужити. Та ще й як заслужити!..»

Під впливом цих думок у нього виникло зичливе почуття до родини Ленцьких, потім до їхніх родичів, далі це почуття поширилось на його магазин, на продавців, на всіх купців, з якими він мав ділові стосунки, нарешті, на всю країну і на все людство. Вокульському здавалось, що кожен прохожий на вулиці — його родич, далекий чи близький, сумний чи веселий. І небагато бракувало, щоб він став серед вулиці, як жебрак, і почав спиняти прохожих та питати: «Може, котрий-небудь з вас чогось потребує?..

Кажіть, вимагайте, будь ласка… її ім’ям…» «Яким жалюгідним було досі моє життя, — казав він сам до себе. — Я був егоїстом. Охоцький — от де щира душа!

Він хоче дати людству крила і задля цієї ідеї забуває про власне щастя. Слава, звичайно, дурниця, найголовніше — працювати для загального добра… — А потім з усмішкою додав: — Ця жінка вже зробила з мене багача і створила мені репутацію, а як захоче, то що ще може зробити?..

Хіба великомученика, готового віддати всі сили й навіть життя заради ближніх… І я, звичайно, віддам, якщо вона цього за. хоче! ч.»

Магазин його вже був зачинений, але крізь шпари в вікнах виднілося світло. «Ще щось роблять», — подумав Вокульський.

Він звернув у ворота й через задні двері увійшов в магазин. На порозі він зустрівся з Зембою, який низько йому вклонився. В глибині магазину було ще кілька душ людей.

Клейн ліз угору по драбинці, аби щось там поправити на полицях. Лісецький одягав пальто, за конторкою над книгою сидів Жецький, а перед ним стояв якийсь чоловік і плакав.

— Хазяїн іде! — гукнув Лісецький.

Жецький, прикривши очі рукою, подивився на Вокульського; Клейн разів кілька уклонився йому з верхнього щабля драбинки, а той чоловік, що плакав, раптом обернувся і, голосно застогнавши, впав йому до ніг.

— Що трапилось? — здивовано запитав Вокульський, впізнавши старого інкасатора Обермана.

— Загубив понад чотириста карбованців, — суворо відповів Жецький. — Зловживання, звичайно, не було, за це я ручуся головою, але й фірма не може на цьому втрачати, тим більше, що пан Оберман має у нас кілька сот карбованців заощаджень. Отже, одне з двох, — роздратовано закінчив Жецький, — або пан Оберман заплатить, або втратить у нас посаду… Добре б ми торгували, коли б у нас усі інкасатори були такі, як пан Оберман…

— Я сплачу, — мовив, схлипуючи, інкасатор, — але дайте мені розстрочку хоч на два роки. Бо ті п’ятсот карбованців заощаджень — це все моє майно. Мій хлопчина закінчив школу й хоче вчитись на доктора, та й старість не за горами… Бог та й ви знаєте, скільки доводиться наробитись, щоб зібрати такі гроші…

Клейн і Лісецький, обидва вже одягнені, чекали на вирок хазяїна.

— Так, — озвався Вокульський, — фірма не може втрачати. Оберман заплатить.

— Слухаю пана, — зітхнув нещасний інкасатор.