Вокульський почав уже мене дратувати своєю розмовою. Справді, треба бути тупаком або невихованою людиною, щоб розпитувати таку прекрасну жінку про сусідів!

Я перестав його слухати й машинально почав дивитись на подвір]д.

І ось що я побачив… В одному з вікон Марушевича трохи відсунулась штора і крізь шпарину збоку можна було побачити, що хтось дивиться в наш бік. «Шановний пан Марушевич шпигує за нами!» — подумав я. Переводжу очі на третій поверх головного будинку.

Теж сюрприз!.. В крайній кімнаті баронеси Кшешовської обидві кватирки відчинені, а в глибині кімнати видно… як вона навела театральний бінокль на квартиру пані Ставської. «І як господь бог не покарає цієї відьми?..» — подумав я, певний, що з цього підглядання неодмінно постане якийсь скандал.

Молився я недаремно. Кара господня вже висіла над головою інтриганки в вигляді оселедця, що висувався з кватирки в вікні на четвертому поверсі. Оселедця того тримала якась таємнича рука в синьому рукаві з срібним галуном, а з-за руки раз у раз виглядало чиєсь худорляве обличчя з зловтішним усміхом.

Навіть без моєї проникливості можна було догадатись, що то був один із студентів, які не платили за квартиру; він тільки дожидав, коли в кватирці з’явиться голова баронеси, щоб упустити на неї оселедця.

Але баронеса була обережна, і худорлявий студент нудився. Він перекладав знаряддя гніву господнього з руки в руку і, мабуть, щоб розважитись, робив дівчатам з «паризької» пральні дуже непристойні гримаси.

Саме коли я думав, що замах студента з оселедцем на баронесу скінчиться нічим, Вокульський устав і почав прощатись з дамами.

— Ви вже так скоро йдете? — шепнула пані Ставська і страшенно зніяковіла.

— Будь ласка, заходьте до нас частіше… — додала пані Місевичова.

Але цей телепень замість попросити дозволу бувати щоденно або навіть харчуватися у них (що я неодмінно сказав би, бувши на його місці), цей… чудило тільки запитав, чи не потребує квартира якого ремонту?

— О, все, що було потрібно, вже зробив шановний пан Жецький! — відповіла пані Місевичова, обернувшись до мене з ласкавою усмішкою. (Правду кажучи, я не люблю таких усмішок у осіб певного віку).

В кухні Стах на хвилину затримався, видно, роздратований запахом капусти, і сказав:

— Треба б тут поставити якийсь вентилятор абощо…

На сходах я вже не міг витримати і сердито сказав:

— Якби ти приходив сюди частіше, то сам знав би, якого ремонту потребує будинок. Але що тебе обходить цей будинок або навіть така чудова жінка!

Вокульський спинився в дверях і, дивлячись на ринву, пробурмотів:

— Ха… якби ми зустрілися раніше, може б, я на ній оженився.

Почувши це, я дуже зрадів, але одночасно мене наче щось кольнуло в серце.

— А тепер ти вже не будеш женитися? — спитав я.

— Хто його знає? Може, й оженюсь… тільки не на ній.

Коли я почув це, мене пойняло ще дивніше почуття: з одного боку мені було жаль, що пані Ставська не матиме такого чоловіка, як Стах, а з другого — у мене з грудей немов звалився тягар.

Не встигли ми вийти в двір, коли бачу, пані баронеса вихилилась з вікна і кричить, очевидно, до нас:

— Панове! Заждіть!..

В ту ж мить вона вереснула: «Ах, нігілісти!» — й одскочила в кімнату.

Одночасно за два кроки від нас у дворі ляпнувся оселедець, на якого сторож кинувся так хижо, що навіть не помітив мене.

— Чи не хочеш зайти до пані баронеси? — спитав я Стаха. — У неї до тебе, здається, є якесь діло.

— Хай вона не морочить мені голови, — відповів він, махнувши рукою.

На вулиці Вокульський взяв візника, і ми поїхали в магазин, не перемовивпшсь за всю дорогу й словом. Але я певний, що він думав про пані Ставську, і якби не та чортова капуста…

Мені було так недобре, так тяжко на серці, що після закриття магазину я пішов на пиво. В ресторації зустрів радника Венгровича, який також вішає всіх собак на Вокульського, але висловлює дуже здорові політичні думки… І ми сперечалися з ним до півночі. Венгрович має рацію: з газет справді видно, що в Європі щось заварюється. Хто Гюго знає, чи малий Наполеончик (його називають Люлю, пін вам покаже лю-лю!) після Нового року не перебереться з Англії в Францію… Президент Мак-Магон — за нього, князь Брольї — за нього, більшість народу — за нього. Можна закладатися, що він стане імператором Наполеоном IV, а весною влаштує німцям забавку. Тепер німці вже не підуть на Париж. Двічі така штука не трапляється. Так от, значить… Що я хотів сказати?.. Ага!

Днів через три чи чотири після того, як ми були у пані Ставської, приходить Стах у магазин і подає мені листа, ллє адресованого йому.

— Ану прочитай, — каже він мені, сміючись.

Розкрив — читаю: «Пане Вокульський! Вибач, що не називаю тебе шановним, але трудно так величати людину, від якої вже всі з огидою відвертаються. Нещасна людино! Ти ще не виправдався за свої колишні мерзенні вчинки, а вже ганьбиш себе новими. Зараз у всьому місті тільки й мови, що про твої відвідини такої розпутної жінки, як Ставська. Мало того, що ти призначаєш їй побачення в місті, що ходиш до неї ночами (це принаймні свідчило б, що ти ще не зовсім втратив сором), але навіть відвідуєш її серед білого дня, на очах у слуг, молоді та порядних мешканців цього зганьбленого дому.