Не могла б я жити з людиною, яка любила іншу так, як ви. Для цього я надто горда. Ви мені вірите?

— Вірю.

— Припустімо. Якщо я сьогодні зачепила вас своїми жартами, то тільки тому, що зичу вам добра. Мені подобається ваше шаленство, і я хотіла б, аби ви були щасливі, тому кажу: викиньте з себе середньовічного трубадура, який в вас сидить, бо ми живемо в дев’ятнадцятому столітті, в якому жінки інакші, ніж ви собі їх уявляєте, про що знає кожен двадцятирічний юнак.

— Які ж вони?

— Гарні, милі, їм подобається водити вас за ніс, а люблять вони остільки, оскільки це дає їм приємність. На драматичне кохання жодна з них не погодиться, принаймні не кожна. Для цього їй повинні надокучити захоплення, а тоді вже вона погодиться иа драматичного коханця.

— Інакше кажучи, ви вважаєте, що й панна Ізабелла…

— Щодо панни Ізабелли, то я нічого не вважаю… — жваво запротестувала Вонсовська. — У неї є хороші нахили, і той, кого вона полюбить, буде щасливий. Але коли вона полюбить!.. Допоможіть мені сісти в сідло…

Вокульський підсадив її й сам сів на свого коня. Пані Вонсовська була роздратована. Якийсь час вона їхала попереду мовчки, потім обернулась і сказала:

— Останнє слово. Я знаю людей краще, ніж вам здається, і… боюсь вашого розчарування. Отож, якщо воно коли-небудь настане, пригадайте мою пораду: нічого не робіть під першим враженням, а переждіть. Багато явищ на перший погляд здаються гіршими, ніж вони є насправді.

— О сатано! — буркнув Вокульський. Все попливло у нього перед очима й почало набрякати кров’ю.

До самого дому ніхто з них не промовив більше ні слова. Повернувшись у Заславек, Вокульський пішов до господині.

— Я завтра виїжджаю, — сказав він їй. — А цукроварні будувати не раджу.

— Завтра? — повторила господиня. — А що ж буде з каменем?

— Я й хочу, якщо ви не заперечуєте, заїхати в Заслав.

Огляну камінь, а до того влаштую там ще одне діло.

— Ну, їдь з богом… робити тут тобі нічого. А в Варшаві заходь до мене. Я повернусь разом з графинею і з Ленцькими.

Увечері до Вокульського зайшов Охоцький.

— Що ви собі думаєте! — крикнув він, — Я хотів з вами багато про що поговорити… Але ви весь час були серед жіноцтва, а тепер виїжджаєте…

— Ви не любите жінок? — усміхнувся Вокульський. — Може, ви й маєте рацію!

— Не те що не люблю. Але з того часу, як я переконався, що великосвітські дами нічим не відрізняються від покоївок, я віддаю перевагу покоївкам. Баби — всі без винятку — дурні, навіть найрозумніші. Вчора, наприклад, я півгодини тлумачив Вонсовській, нащо потрібні керовані повітряні кулі. Говорив про зникнення кордонів, про братерство народів, про грандіозний прогрес цивілізації…

Вона так дивилась мені в очі, — голову дав би до пня, що все розуміє. А коли я скінчив, вона запитала: «Пане Охоцький, чому ви не женитесь?» Ви чули таке?! Звичайно, я ще півгодини пояснював їй, що й не подумаю женитись ні на панні Феліції, ні на панні Ізабеллі, ні навіть на ній.

На чорта мені жінка, яка крутитиметься по моїй лабораторії в сукні з довгим хвостом, витягатиме мене на прогулянки, візити, в театри… їй-богу, я не знаю жодної жінки, в товаристві якої не одурів би за півроку.

Він замовк і зібрався йти додому.

— Одне слово, — сказав Вокульський, — як повернетесь у Варшаву, зайдіть, будь ласка, до мене. Може, я скажу вам про один винахід, який справді відбере півжиття, але… сподобається вам.

— Повітряні кулі? — спитав Охоцький, і очі у нього запалали.

— Дещо ліпше. На добраніч!

Другого дня, перед полуднем, Вокульський попрощався з господинею і її гостями. Годин через дві він був уже в Заславі. Навідав ксьондза і сказав Венгелекові вбирагися в дорогу до Варшави. Покінчивши з цим ділом, він пішов до руїн замка.

На камені вже був вирізьблений замовлений ним вірш.

Вокульський кілька разів перечитав його і замислився над словами.

— А якщо ні? — шепнув він.

І його пойняв страшний розпач. В цю мить він прагнув тільки одного: аби земля розступилась під ним і поглинула його разом з цими руїнами, з цим каменем і написом на ньому…

Коли він повернувся в містечко, коні були вже нагодовані; коло брички стояв Венгелек з зеленим сундучком.

— А ти знаєш, коли повернешся назад? — спитав його Вокульський.