— Мама казала вам, на яку честь здобулися ми сьогодні? — спитала пані Ставська.

— Ага, справді, я й забула… — озвалась пані Місевичова.

Тим часом дві учениці, зробивши реверанси, пішли до дому, а ми залишилися ніби в сімейному колі.

— Уявіть собі, — казала пані Ставська, — сьогодні до нас з візитом завітала баронеса… Спочатку я аж злякалась, бо зовнішність у неї, нещасної, не дуже приємна — бліда, завжди в чорному вбранні, і погляд у неї якийсь такий… Але вона одразу роззброїла мене тим, що, побачивши Гелюню, впала перед нею навколішки й почала приказувати: «Така була й моя нещасна дівчинка, але тепер її немає!..»

Почувши це, я аж похолов. Але щоб не турбувати (може, й даремно) пані Ставську, я не сказав їй про свої передчуття. Запитав тільки:

— Що ж їй від вас потрібно?

— Вона хоче, щоб я допомогла їй упорядкувати білизну, сукні, мережива, словом, весь гардероб. Вона сподівається, що до неї незабаром повернеться чоловік, і хоче дещо підновити, а дещо прикупити. Але вона каже, що не має смаку, тому просить мене допомагати їй і обіцяє платити по два карбованці на день за три години роботи.

— І що ж ви на те?

— Боже мій, що ж я мала робити?.. Звичайно, погодилась з вдячністю. Правда, це робота тимчасова, але вона мені зараз дуже до речі, бо позавчора я позбулася (сама не знаю, з якої причини) одного уроку музики, по п’ять злотих за годину…

Я зітхнув, догадуючись, що причиною втрати уроку міг бути якийсь анонімний лист, які так вправно вміє писати пані Кшешовська. Проте я не сказав нічого. Бо хіба міг я радити пані Ставській відмовитись від щоденного заробітку, який становив хоч би й два карбованці?

Ех, Стаху, Стаху! Чого б тобі не одружитися з нею?

Вбив ти собі в голову панну Ленцьку! Коли б тобі не до велось потім пошкодувати.

З того часу, коли б я не прийшов до моїх шановних приятельок, пані Ставська якнайдокладніше розповідала мені про свої стосунки з баронесою, у якої бувала щодня, і, звичайно ж, замість трьох працювала по п’ять і шість годин, все за ті самі два карбованці.

Пані Ставська дуже поблажлива до людей, проте, наскільки я зрозумів з її обережних висловлювань, її неприємно вражали як квартира баронеси, так і близькі їй люди.

Насамперед баронеса зовсім не користується своїми величезними апартаментами. Вітальня, будуар, спальня, їдальня, баронова кімната — все стоїть пусткою. Меблі й дзеркала завинуті в чохли; від рослин залишились самі сухі штурпаки та вазони з гниллю замість землі; коштовні шпалери припали товстим шаром пилу. Харчується вона теж сяк-так, часом по кілька днів підряд не вживає гарячої страви, на всю велику квартиру тримає тільки одну служницю, яку до того ж взиває розпутницею і злодійкою.

Коли пані Ставська запитала її, чи не сумно їй жити самій в такій пустці, вона відповіла:

— Що ж я маю робити, нещасна сирота і майже вдова?

Коли бог дасть, що мій балахманний чоловік покається та повернеться до мене, тоді, t може, зміниться моє пустельницьке життя. Наскільки я можу судити по снах та передчуттях, які мені посилає небо під час моїх палких молитов, чоловік мій повинен би от-от опам’ятатися, бо він, навіжений, не має вже ні грошей, ні кредиту.

Слухаючи баронесу, пані Ставська подумала собі, що після повернення барона долі його навряд чи можна буде позаздрити.

Люди, які відвідували баронесу, також не викликали у пані Ставської довір’я. Найчастіше до неї приходили якісь потворні баби, яких господарка приймала в передпокої й півголосом розмовляла з ними про свого чоловіка.

Часом приходив Марушевич або адвокат в обшарпаній шубі. Цих панів баронеса запрошувала до їдальні, але, розмовляючи з ними, так голосно плакала й лаялась, що чути було на весь дім.

На несміливе зауваження пані Ставської, чому вона не живе з ріднею, баронеса відповіла:

— З якою це ріднею, дорога моя? Нема вже у мене нікого, а якби й був хто-небудь — то не могла б я приймати в себе таких корисливих та брутальних людей. А рідня мого чоловіка зреклася мене через те, що я не шляхетського походження, хоч це не зашкодило їм вициганити у мене тисяч з двісті карбованців. Поки я позичала їм на вічне віддання, то вони ще хитрували зі мною, а як опам’яталась та перестала позичати, вони й зовсім порвали зі мною стосунки і навіть взялися під’юджувати мого нещасного чоловіка, щоб він наклав арешт на майно. Ой, чого я тільки не натерпілась від тих людей!.. — вигукнула вона й розплакалась.