— Ах, мій кузен!.. Ну, він, мабуть, ніколи не збирався служити для чого-небудь зразком. Зрештою, ми говоримо не про нашу аристократію, а про французьку.

— А та що робить?

— О, пане Вокульський, вони багато зробили! Насамперед створили Францію: вони були її рицарями, вождями, міністрами й духовними пастирями. Нарешті, нагромадили ті скарби мистецтва, якими ви самі захоплюєтесь.

— Скажіть краще: вони багато наказували та витрачали грошей, але Францію і її мистецтво створив все-таки хтось інший. Творили її злиденно оплачувані солдати та моряки, задавлені податками хлібороби та ремісники, нарешті, вчені та митці. Я людина досвідчена й можу вас запевнити, що легше створювати проекти, ніж їх виконувати, і легше витрачати гроші, ніж їх заробляти.

— Ви непримиренний ворог аристократії.

— Ні, пані, я не можу бути ворогом тим, хто мені нічим не шкодить. Я тільки вважаю, що аристократія незаслужено займає привілейоване становище, і для того, щоб його утримати, проповідує в суспільстві зневагу до праці й шанобу до неробства та розкошів.

— Ви упереджені проти аристократії, а проте навіть і ті нероби, як ви їх називаєте, відіграють в житті суспільства важливу роль. Те, що ви називаєте розкішшю, є, власне, лише вигідність, приємність і певна вишуканість, яку в аристократії переймають навіть нижчі класи й таким чином прилучаються до цивілізації. Я чула від дуже ліберальних людей, що в кожному суспільстві мусить бути клас, який підтримує розвиток науки, мистецтва і зберігає витончені звичаї, — по-перше, для того, щоб бути живим зразком для інших, по-друге, щоб заохочувати їх до благородних вчинків. Через те в Англії і Франції багато людей, навіть простого походження, розбагатівши, насамперед прагнуть достойно влаштувати свій дім, аби мати можливість приймати людей з високого товариства, а потім стараються поводитись так, щоб і їх приймали.

Обличчя Вокульського залляв густий рум’янець. Панна Ізабелла, не дивлячись на нього, помітила це і вела далі:

— Нарешті, те, що ви називаєте аристократією, а я назвала б вищим класом, — це люди доброї породи. Можливо, що певна їх частина справді нічого не робить, але коли хто-небудь з них за щось візьметься, то одразу відзначиться: енергією, розумом або принаймні шляхетністю. Дозвольте мені сказати вам те, що про вас часто говорить князь: «Якби Вокульський не був справжнім шляхтичем, то не був би тим, чим він є сьогодні…»

— Князь помиляється, — сухо заперечив Вокульський. — Те, що я маю і що знаю, дало мені не шляхетство, а тяжка праця. Я працював більше за інших, тому більше за них і маю.

— Але чи могли б ви працювати більше за інших, якби народилися кимось іншим? — спитала панна Ізабелла. — Мій кузен Охоцький, як і ви, природознавець і демократ, а проте вірить в добре походження так само, як і князь.

Він також ставив вас за приклад доброї спадковості. «Вокульський, — казав він, — має щастя від природи, але силу духу йому дало шляхетне походження».

— Я дуже вдячний усім тим, хто зараховує мене до якоїсь привілейованої суспільної верстви, — відказав Вокульський, — проте ніколи не повірю в привілеї без праці й завжди ставитиму вище заслуги плебеїв, аніж претензії аристократів.

— Отже, ви вважаєте, що в додержанні й заохоченні вишуканих почуттів і звичаїв немає ніякої заслуги?

— Звичайно, це заслуга, але в суспільстві цю роль виконують жінки. Їм природа дала чуйніше серце, живішу уяву, делікатніші почуття, і то вони, а не аристократія, надають вишуканості щоденному життю, пом’якшують звичаї і збуджують у нас високі почуття. Світло, що осяває шлях цивілізації, — це жінка. Вона також буває невидимою пружиною вчинків, які вимагають незвичайного напруження сил…

Тепер почервоніла панна Ізабелла. Якийсь час вони йшли мовчки. Сонце вже зайшло за обрій; поміж деревами на заході заблищав серп місяця. Вокульський в глибокій задумі порівнював дві сьогоднішні розмови — з пані Вонсовською і з панною Ізабеллою. «Які вони різні жінки! І хіба не достойнішу з них я вибрав?..»

— Можна поставити вам делікатне запитання? — раптом лагідно озвалась панна Ізабелла.

— Хоч би й иайделікатніше.

— Правда ж, ви виїжджали в Париж дуже ображені на мене?

Він хотів відповісти, що підозрівав її в обмані, а це щось гірше за образу, але промовчав.

— Я перед вами винна… Я підозрівала вас…

— Чи не в тому, що я з допомогою єврея шахрував на купівлі будинку вашого батька? — з усмішкою спитав Вокульський.

— О ні, — жваво відповіла вона. — Навпаки, я підозрівала вас у справжньому християнському вчинку, якого, проте, нікому не могла б пробачити. Один час мені здавалось, що ви купили наш будинок… задорого.

— Але тепер ви заспокоїлись?

— Так. Тепер я знаю, що баронеса Кшешовська також хоче дати за нього дев’яносто тисяч.

— Справді? Вона ще не говорила зі мною, хоч я й передбачав, що так станеться.

— Я дуже рада, що так сталося і що ви нічого не втратите, і… аж тепер можу від щирого серця подякувати вам, — сказала панна Ізабелла, подаючи йому руку. — Я розумію, яку послугу ви нам зробили. Якби не ви, баронеса просто пограбувала б мого батька, а ви врятували його від руйнації, а може, й від смерті… Таких речей не забувають…