— Моя тітка не вважає, що зручно приділяти стільки уваги купцеві, — сказала вона червоніючи.

— Купець!.. Купець!.. — розсердилась господиня, — Вокульські — не гірша шляхта, ніж Старські й навіть Заславські… А щодо купецтва… то Вокульський, Бельцю, не продавав того, що продавав дід твоєї тітки… Принагідно можеш їй це сказати. Краще один чесний купець, аніж десять австрійських графів. Знаю я, чого варті їхні титули [120] .

— Але ж ви не заперечуєте, що походження…

Господиня іронічно засміялася.

— Повір мені, Бельцю, що походження — це найменша заслуга тих, хто приходить на світ. А щодо чистоти крові… Ах, боже мій! Яке це щастя, що ми не дуже пильно перевіряємо такі речі. Повір мені, що про будь-чиє походження не варто розмовляти з старою людиною. Бо такі, як я, ще пам’ятають дідів та батьків і часто дивуються: чому це внук схожий на камердинера, а не на батька. Ну, багато пояснюється тим, на кого мати задивлялася…

— Але ви, я бачу, дуже любите пана Вокульського, — шепнула панна Ізабелла.

— Так, дуже люблю! — підкреслено відповіла господиня. — Я любила його дядька й була нещаслива все своє життя тільки через те, що нас із ним розлучили — саме з тих міркувань, з яких тепер твоя тітка нехтує Вокульським. Але він не стане нічиїм попихачем, ні!.. Хто спромігся вибитися з таких злиднів, хто з чистою совістю здобув багатство, зумів здобути й освіту, той може не зважати на думку аристократичних салонів. Ти, мабуть, знаєш, яку він тепер відіграє роль і чого їздив у Париж… Отож запевняю тебе, що не він прийде до великосвітських салонів, а салони прийдуть до нього, і першою прийде твоя тітка, коли це їй буде потрібно. Я знаю салони краще за тебе, моя дитино, і повір мені, що вони дуже швидко опиняться в передпокої Вокульського. Це не такий марнотрат, як Старський, не мрійник, як князь, і не недоумок, як Кшешовський. Це людина дії. Щаслива буде жінка, яку він вибере за др. ужину. На нещастя, у наших панянок більше дoмaгaнь, аніж почуття та життєвого досвіду. Хоч, правда, не в усіх… Ну, пробач, коли я сказала що-небудь дуже гостро. Зараз буде обід.

І Заславська вийшла, залишивши панну Ізабеллу в глибокій задумі. «Він, безумовно, міг би замінити барона, та ще й як… — думала вона. — Барон — старий шкарбан, з якого всі сміються, а цього принаймні шанують люди. Казя Вонсовська знається на мужчинах, через те взяла його на прогулянку. Ану побачимо, чи спроможний пан Вокульський бути вірним… Добра мені вірність їздити з іншою жінкою на прогулянки!.. Оце так рицар!»

В цей час Вокульський, повертаючись із Вонсовською з прогулянки, побачив у дворі екіпаж, з якого випрягали коні. Його кольнуло якесь невиразне передчуття, але він не смів розпитувати, навіть удав, що не дивиться на екіпаж.

Перед домом Вокульський віддав коня слузі, а другому сказав принести води в свою кімнату. Але коли хотів запитати: «Хто приїхав?», щось стиснуло йому горло, і він ие зміг вимовити й слова. «Що за дурниці! — думав він. — А хоч би й вона, то що ж?.. Така сама жінка, як пані Вонсовська, панна Феліція, панна Евеліна… Та чи не такий, як барон».

Але, думаючи так, він відчув, що вона для нього інакша, ніж інші жінки, і якби захотіла, то він поклав би до її ніг не тільки багатство, а й життя.

— Дурниці, дурниці… — шепотів він, ходячи по кімнаті. — Адже тут жде її поклонник, пан Старський, з яким вона умовлялася весело провести літо… О, я добре пам’ятаю, як вони перезирались…

В ньому закипав гнів. «Побачимо, панно Ізабелло, хто ти така і чого варта?

Тепер я буду твоїм суддею…» — подумав він.

В двері постукали, увійшов старий лакей. Він подивився по кімнаті і тихо сказав:

— Пані веліла переказати, що приїхала панна Ленцька, і якщо ви, пане, готові, то просить на обід…

— Скажіть, що зараз прийду, — відповів Вокульський.

Коли слуга вийшов, Вокульський ще трохи постояв коло вікна, дивлячись на парк, освітлений скісним промінням сонця, та на кущ бузку, в якому весело щебетали пташки. Він дивився, а в серці його наростала глуха тривога — як він зустрінеться з панною Ізабеллою. «Що я їй скажу і як мені триматися?»

Йому здавалось, що всі дивитимуться на них і що він чимось скомпрометує себе. «Але ж хіба я не сказав собі, що вірно служитиму їй… як пес!.. Однак треба йти…»

Він вийшов у коридор, вернувся в свою кімнату, потім знову вийшов. Наближався він до дверей поволі, нога за ногою, відчуваючи, що в ньому росте страх, мов у простака, що має стати перед королем.

Він узявся за клямку, але затримався… В їдальні дзвенів жіночий сміх. Вокульському потемніло в очах, він хотів утекти й переказати слугою, що захворів, але в цю мить почув позад себе чиїсь кроки і штовхнув двері.

В глибині кімнати він побачив ціле товариство, а насамперед панну Ізабеллу, що розмовляла з Старським. Вона так само дивилася на нього, а він так само іронічно усміхався, як і тоді, в Варшаві…