— Ні, дякую.

— А вам, пане Вокульський?

— Не знаю, чи зможу я відрізнити рижика від мухомора, — відповів Вокульський.

— Оце гаразд! — вигукнула панна Феліція. — Не сподівалась я від вас такої відповіді. Розкажу бабусі і попрошу, щоб нікому з кавалерів не давала їсти грибів, принаймні тих, які я збирала.

Вона кивнула їм і одійшла.

— Ви образили панну Феліцію, — сказала панна Ізабелла. — Не гаразд, вона так добре до вас ставиться.

— Панні Феліції подобається збирати гриби, а я волію слухати ваші оповідання про ліс.

— Мені дуже приємно, — відповіла панна Ізабелла, трохи почервонівши. — Але я певна, що мої оповідання скоро вам надокучать. Бо для мене ліс не завжди гарний, інколи він буває жахливий. Якби я була тут сама, то, напевне, не бачила б вулиць, костьолів та будуарів. Коли я сама в лісі, він мене лякає. Він перестає бути декорацією і робиться чимось незбагненним і страшним. Голоси птахів стають наче дикими, часом болісними, а іноді мені здається, ніби вони глузують з мене за те, що я потрапила між потвори…

Тоді кожне дерево здається мені живою істотою, яка хоче обвинути мене своїми вітами й задушити, здається, ніби кожна билина хоче обплутати мені ноги, щоб не випустити відціля… І всьому цьому винен кузен Охоцький; він тлумачив мені, що природа створена не для людини… За його теорією — все це живе й існує для себе.

— Він має рацію, — тихо мовив Вокульський.

— Як, і ви б це вірите? Отже, ви гадаєте, що цей ліс не призначений на потребу людям, а має якісь свої цілі, не гірші за наші?

— Я бачив величезні ліси, в яких людина показувалась раз на кілька років, проте вони росли буйніше, ніж наші…

— Ах, не кажіть так! Це знижує цінність людини й навіть суперечить святому письму. Бог віддав землю людям на меншання, а рослин і тварин на потребу…

— Коротше кажучи, ви вважаєте, що природа повинна служити людям, а люди — привілейованим, аристократичним класам?.. Ні, пані. І природа, і люди живуть для себе, а владарювати ними мають право ті, у кого більше сили та хто більше працює. Сила і праця — єдині привілеї в цьому світі! Через те нерідко тисячолітні, але безвладні дерева падають під сокирою жаднюги-колоніста, але ніякого перевороту в природі це не викликає. Сила і праця, пані, а не титул і не походження…

Панна Ізабелла була роздратована.

— Тут ви можете говорити мені, що хочете, тут я повірю всьому, що скажете, бо навколо бачу тільки ваших спільників.

— Невже вони ніколи не стануть і вашими спільниками?

— Не знаю… можливо… Я тепер так часто чую про їхню силу, що колись можу повірити в їхню могутність.

Вони вийшли на галявину, замкнену навколо пагорками з похилими соснами. Панна Ізабелла сіла на стовбурі зрубаного дерева, а Вокульський недалеко від неї на землі.

В цей час на краю галявини показалась пані Вонсовська із Старським.

— Чи не хочеш, Бельцю, забрати у мене оцього кавалера? — закричала вона.

— Я протестую! — озвався Старський. — Панна Ізабелла цілком задоволена своїм супутником, а я своєю супутницею…

— Це правда, Бельцю?

— Правда, правда! — закричав Старський.

— Хай буде правда… — мовила панна Ізабелла, бавлячись парасолькою і дивлячись в землю.

Пані Вонсовська і Старський зникли за пагорком, панна Ізабелла все нервовіше бавилась парасолькою. Вокульському кров дзвонила в скронях. Тому що мовчання затягнулося надто довго, панна Ізабелла сказала:

— Майже рік тому були ми в цьому місці в вересні на прогулянці. Було чоловік з тридцять сусідів… Он там палили вогнище…

— Вам було веселіше, ніж сьогодні?

— Ні. Я сиділа на цьому самому стовбурі, і мені було чогось сумно… Чогось мені бракувало. Зі мною таке трапляється дуже рідко, але я думала: що воно станеться за рік?..

— Дивно! — тихо сказав Вокульський. — Я також приблизно рік тому жив у таборі в лісі, але в Болгарії… І думав: чи буду живий за рік і про…

— І ще про що?

— Про вас.

Панна Ізабелла стурбовано ворухнулась і зблідла.

— Про мене?.. Хіба ви мене тоді знали?..

— Так. Я знаю вже вас кілька років, але мені інколи здається, що знав вас завжди… Час тягнеться страшенно довго, коли про когось думаєш безупинно, наяву і уві сні…

Панна Ізабелла підвелася з стовбура, немов хотіла втекти. Вокульський також устав.

— Пробачте мені, коли я мимоволі образив вас. Можливо, ви вважаєте, що такі люди, як я, не мають права думати про вас?.. У вашому світі може існувати й така заборона. Але я належу до іншого світу… В моєму світі папороть і мох мають право дивитись на сонце так само, як сосни і… гриби. Через те, прошу вас, скажіть мені прямо: дозволено чи не дозволено мені думати про вас? Зараз я більше нічого й не вимагаю.