— Так, нестерпна баба, яка вважатиме за непристойне навіть те, що ви підете зі мною в лабораторію…

— А може, воно й справді погано…

— Авжеж, погано!.. Декольтуватись до пояса — це добре, брати уроки співу у якогось італійця з брудними нігтями…

— Але знаєте… Якби молоді панни надовго залишалися віч-на-віч з молодиками, то котрась могла б і закохатися…

— Ну то й що! Нехай закохується! А хіба краще, щоб і не кохала й була дурна?.. Ви просто дикунка, панно Феліціє…

— О пане…

— Та не забивайте мені баки своїми вигуками. Або ви хочете вчитись метеорології, і в такому разі ходімо нагору…

— Але з Евеліною або з пані Вонсовською.

— Ну гаразд! Облишмо цю непотрібну балачку, — закінчив Охоцький і на знак обурення засунув руки в кишені.

Молода пара так голосно пересварювалась, що чути було на весь парк, на велику втіху пані Вонсовської, що аж заходилась від реготу. Коли вони замовкли, Вокульський почув шепіт барона й панни Евеліни:

— Правда, — казав барон, — як той Старський втрачає свої позиції?.. Що не день, то втрачає. Пані Вонсовська глузує з нього, панна Ізабелла просто зневажливо ставиться до нього, і навіть панна Феліція не звертає на нього уваги. Ви помітили?..

— Помітила, — ледве чутно відповіла наречена.

— Він один з тих молодих людей, єдиною цінністю яких є надія на велику спадщину. Чи не так я кажу?

— Так.

— Коли стало відомо, що Заславська нічого йому не одпише, всі перестали ним цікавитись. Правда ж?

— Правда, — відповіла панна Евеліна й тяжко зітхнула. — Я посиджу тут, — голосно додала вона, — а ви, може, принесете мені шаль з кімнати… Будь ласка…

Вокульський оглянувся. Панна Евеліна, бліда і стомлена, важко сіла на лавку, а барон упадав коло неї.

— Іду, зараз же йду… Пане Вокульський, — гукнув він, — чи не могли б ви заступити мене… Я побіжу й за хвилину повернусь.

Він поцілував наречену в руку й пішов до дому.

Аж тепер Вокульський помітив, які у барона тонкі ноги і як непевно він ними володає.

— Ви давно знаєте барона? — спитала панна Евеліиа Вокульського. — Пройдімось трохи отуди, до альтанки…

— Власне, тільки цими днями я мав приємність ближче познайомитися з бароном.

— Він ваш палкий поклонник… І каже, що вперше зустрів людину, з якою так приємно розмовляти.

Вокульський усміхнувся.

— Напевне тому, що він сам весь час говорить мені про вас, пані.

Панна Евеліна густо почервоніла.

— Так, барон дуже благородна людина й дуже мене любить… Правда, між нами велика різниця в літах, але то байдуже. Досвідчені дами кажуть, що чим чоловік старший, тим вірніший, а для жінки ж прив’язаність чоловіка — все, правда ж? Кожна з нас шукає в житті любові, а хто мені поручиться, що я зустріну ще таку, як ця?.. Є люди молодші за нього, вродливіші, може, навіть і здібніші, але жоден з них не говорив мені з таким сердечним запалом, що останнє щастя його життя — в моїх руках. Чи можна ж не зважити на таке почуття, хоч би воно вимагало з нашого боку певної жертви? Ну, скажіть самі?

Вона спинилась посеред алеї й дивилась йому в очі, з тривогою дожидаючи відповіді.

— Не знаю, пані. Це питання суто особисте, — відповів він.

— Це зле, що ви мені так відповідаєте. Бабуся каже, що ви людина з сильним характером; я досі ніколи не зустрічала людей з сильним характером, а в мене самої дужо слабкий. Не можу нічому противитись, боюсь відмовити… Може, я погано роблю, що виходжу заміж за барона, дехто мені навіть каже, що погано. Чи й ви так думаєте? Чи могли б ви одійти від людини, яка сказала б вам, що любить вас більш за свою душу, що без вашої взаємності решта її життя минула б у самотині й роздачі? Коли б хто-небудь у вас перед очима падав у прірву і благав про порятунок, хіба б ви не подали йому руку і не залишилися б з ним, поки не надійде допомога?

— Я не жінка, і мене ніхто ніколи не просив, щоб я жертвував задля кого-небудь своєю свободою, тому не знаю, що б я зробив, — роздратовано відповів Вокульський. — Одне тільки знаю: як мужчина, я ніколи не зміг би нічого жебрати, навіть кохання. Панна Евеліна дивилась на нього з напіврозкритими губами.

— І ще скажу вам, — говорив він далі, — я не тільки не просив би, але просто не прийняв би вижебраної жертви з чийогось серця. Такі дари звичайно бувають половинчасті….

Бічною стежкою до них наближався заклопотаний Старський і ще здалека гукав:

— Пане Вокульський! Дами шукають вас в липовій алеї… Там моя бабуся, пані Вонсовська…

Вокульський завагався, що йому робити.

— Я не хочу, щоб ви затримувались через мене, — сказала панна Евеліна, почервонівши дужче, ніж звичайно. — Зрештою, зараз прийде барон, і ми втрьох доженемо вас…

Вокульський попрощався з ними й пішов. «Он воно як! — думав він. — Панна Евеліна з жалю виходить за барона заміж і, мабуть, теж із жалю заводить роман із Старським. Можна зрозуміти жінку, яка виходить заміж задля грошей, хоч це й дурний спосіб заробляти їх. Розумію навіть заміжню жінку, яка по кількох роках щасливого життя раптом закохується й обманює чоловіка… Звичайно, вона мусить обманювати, боячись скандалу, дітей, тисячі умовностей… Але панна, яка обманює нареченого — явище зовсім нове…»