— Я вас майже не знаю, — розгублено прошепотіла панна Ізабелла.

— Тому я сьогодні більшого й не вимагаю. Питаю тільки, чи не вважаєте ви за образу, що я думаю про вас — тільки думаю. Я знаю, як у вашому середовищі ставляться до таких людей, як я, і знаю, що мої слова можна назвати зухвальством. Отож скажіть мені прямо: якщо ви вважаєте, що різниця між нами неподоланна, то я перестану добиватися вашої прихильності… Сьогодні або завтра виїду відціля без ніякої претензії до вас, навпаки, назавжди вилікуюсь.

— Кожна людина має право думати… — все більш бентежачись відповіла панна Ізабелла.

— Дякую. Ви дали мені зрозуміти, що в ваших очах я стою не нижче Старських, маршалків та інших таких. Розумію, що й при таких умовах можу ще не здобути вашої прихильності… До цього дуже далеко. Але принаймні знатиму, що маю людські права і що відтепер ви будете оцінювати мої вчинки, а не титули, яких у мене нема.

— Але ж ви шляхтич, і господиня каже, що не гірший за Старських і навіть Заславських…

— Якщо хочете, то я справді шляхтич, і не гірший за багатьох з тих, яких зустрічаю в вітальнях. Але, на моє нещастя, в ваших очах я ще й купець.

— Ну, купцем можна бути, а можна й не бути, це залежить від вас… — вже сміливіше заперечила панна Ізабелла.

Вокульський задумався.

В цей час в лісі почулись вигуки — скликали всіх докупи, і за кілька хвилин все товариство з слугами, кошиками й грибами зібралось на галявині.

— Їдьмо додому, — сказала пані Вонсовська, — бо ці гриби мені обридли, та й обідати вже час.

Дивно минули для Вокульського наступні кілька днів.

Якби його спитали, чим вони були для нього, то він, напевне, відповів би: щасливим сном, одною з тих епох в житті людини, задля якої її і створює природа.

Сторонній спостерігач, можливо, назвав би ці дні одноманітними або й нудними. Охоцький спохмурнів і з ранку до вечора клеїв та пускав паперових зміїв найоригінальніших конструкцій. Пані Вонсовська з панною Феліцією читали або вишивали ризу для парафіяльного ксьондза.

Старський з господинею і бароном грали в карти.

Таким чином сталося, що Вокульський і панна Ізабелла не тільки були самотніми, а й мусили весь час проводити вкупі.

Вони гуляли по парку, іноді ходили в поле, сиділи під віковою липою в дворі, а найчастіше каталися в човні по ставку. Він веслував, а вона час від часу кидала крихти лебедям, що повільно пливли слідом. Частенько прохожі зупинялись і спостерігали незвичайне видовище: білий човен з чоловіком і жінкою в ньому, а позаду два білих лебеді з піднятими, як вітрила, крильми.

Потім Вокульський навіть не міг пригадати, про що вони говорили.

Найчастіше мовчали. Одного разу вона запитала, чому слимаки плавають під водою. Другим разом — чому хмари такі різнобарвні. Вокульський пояснював їй, і йому здавалося, немов він весь всесвіт кладе до її ніг.

Якось він подумав, що, коли б вона сказала йому кинутись у воду й умерти, з радістю вмер би, благословляючи її.

Коли вони гуляли по парку, коли каталися човном і завжди, коли залишались удвох, його огортало почуття безмежного спокою, немов його душа і вся земля від краю і до краю наповнювалась тишею, в якій навіть торохтіння воза, гавкання собаки або шелест гілля звучали невимовно прекрасною мелодією. Йому здавалося, що він не ходить, а пливе по океану містичного захвату, що він уже не мислить, не відчуває, не прагне, а тільки кохає. Години миготіли, як блискавиці, що спалахують і гаснуть на далекому небосхилі. Допіру був ранок —і от уже полудень, вечір, ніч, коли він раз у раз прокидався й зітхав. Часом він думав, що доба поділена зовсім нерівно: короткий, тільки оком змигнути, день і довга, як муки грішної душі, ніч.

Одного дня його покликала до себе господиня.

— Сідай, пане Станіславе, — сказала вона. — Ну, що, весело тобі у мене?

Він здригнувся, немов його збудили від сну.

— Мені?

— Невже нудьгуєш?

— За рік такої нудьги я віддав би життя.

Господиня похитала головою.

— Так воно іноді здається, — відказала вона. — Не пам’ятаю, хто це написав: «Людина найщасливіша тоді, коли бачить навколо себе те, що носить у самій собі». А я кажу: «Хіба не однаково, чого людина щаслива, аби їй було добре». Вибач мені, якщо я тебе розбуджу…

— Я вас слухаю, — відповів він, мимоволі бліднучи.

Господиня пильно подивилася на нього й похитала головою.

— Та ти не бійся, я розбуджу тебе не лихою звісткою, а звичайнісіньким запитанням. Ти вже думав що-небудь про цукровий завод, який мені радять тут будувати?

— Ще ні…

— Ну, з цим можна не поспішати. А про дядька, напевне, вже забув. А він, бідолашний, лежить недалеко відціля, лише за три милі, в Заславі… Чи не поїхати б вам усім туди завтра? Там гарна місцевість, руїни замку. Ми могли б приємно провести час і заразом домовитись про той кам’яний надгробок… Знаєш що? — додала господиня, зітхаючи. — Я передумала. Не треба розбивати того каменя під замком. Нехай там і лежить, тільки скажи вирізьбити на ньому такий рядок вірша: «Навіки, завжди і повсюди». [122] Знаєш його?