Вокульський в одну мить опанував себе; гаряча хвиля гніву шугнула йому в голову. Він увійшов з піднесеною головою, привітався з господинею і вклонився панні Ізабеллі, а вона почервоніла і простягла йому руку.

— Вітаю вас, пані. Як поживає пан Ленцький?

— Папа трохи одужав. Він передав вам привіт…

— Дуже вдячний за добру пам’ять. А графиня?

— Тітуся цілком здорова.

Господиня сіла в крісло. Присутні почали займати місця за столом.

— Пане Вокульський, ви сядете поруч зі мною, — заявила пані Вонсовська…

— З великою приємністю, якщо солдат має право сидіти в присутності свого командира.

— А що, вона вже взяла тебе під свою команду, пане Станіславе? — сміючись, запитала господиня.

— Та ще й як! Не часто мене так муштрували…

— Пан Вокульський мститься мені за те, що я водила його манівцями, — зауважила пані Вонсовська.

— А манівцями якраз найприємніше їздити, — відказав Вокульський.

— Я був певний, що так станеться, але не думав, що так швидко, — озвався барон, показуючи два ряди своїх чудових штучних зубів.

— Передайте мені сіль, кузене, — сказала Ізабелла Старському.

— Будь ласка… Ах, розсипав!.. Посваримося.

— Мабуть, нам це вже не загрожує, — відказала панна Ізабелла з комічною серйозністю.

— А ви умовились ніколи не сваритися? — спитала пані Вонсовська.

— Ні; ми маємо намір ніколи не миритися, — відповіла панна Ізабелла.

— Чудово! — промовила пані Вонсовська. — На вашому місці, пане Казимеже, я втратила б тепер всяку надію.

— А хіба я смів коли-небудь її мати? — зітхнув Старський.

— Це справжнє щастя для нас обох, — шепнула панна Ізабелла.

Вокульський прислухався і придивлявся. Панна Ізабелла говорила цілком природно і спокійно, жартуючи із Старського, а його це, видно, зовсім не турбувало. Зате час від часу він крадькома поглядав на панну Евеліну Яноцьку, яка, перешіптуючись з бароном, то червоніла, то блідла.

Вокульський відчув, що з серця йому зсувається величезний тягар. «Звичайно, — подумав він, — якщо Старський ким-небудь і цікавиться в цьому товаристві, то тільки панною Евеліною, так само як і вона ним».

Він одразу повеселішав і пройнявся великою симпатією до ошуканого барона. «Проте остерігати я його не буду! — в думці вирішив він. — Але ж це підлість — радіти з чужої біди».

Коли встали з-за стола, панна Ізабелла підійшла до Вокульського.

— Знаєте, — почала вона, — що я відчула, побачивши вас? Жаль! Я пригадала, як ми збирались їхати в Париж утрьох: я, батько й ви, але з нас трьох доля була ласкава тільки до вас. Ви принаймні приємно розважались там? За нас трьох? Тепер ви повинні віддати мені третину своїх паризьких вражень.

— А якщо вони не веселі?

— Чому?

— Хоч би тому, що вас не було там, де ми мали бути разом.

— Наскільки мені відомо, ви вмієте добре розважатись там, де мене нема, — відказала панна Ізабелла й одійшла.

— Пане Вокульський!.. — покликала пані Вонсовська.

Але, глянувши на нього й на панну Ізабеллу, невдоволено доказала: — Ні, нічого… На сьогодні я вас звільняю. Панове, ходімо в парк. Пане Охоцький…

— Пан Охоцький сьогодні має мене вчити метеорології, — відповіла за нього панна Феліція.

— Метеорології? — перепитала пані Вонсовська.

— Так… Ми зараз ідемо нагору, в обсерваторію.

— А ви, пане Охоцький, тільки метеорологію викладатимете? — спитала пані Вонсовська. — Про всяк випадок, я радила б спитати бабусю, що вона думає про ту метеорологію…

— Ви не можете не вчинити мені якого-небудь скандалу! — обурився Охоцький. — Вам можна їздити зі мною по всяких нетрях, а панні Феліції не вільно навіть заглянути в обсерваторію…

— Та заглядайте собі, мої дорогі, тільки тепер уже давайте підемо в парк. Пане бароне… Бельцю…

Товариство попрямувало до парку. В першій парі пані Вонсовська з панною Ізабеллою, за ними Вокульський, далі барон з нареченою, а позаду панна Феліція з Охоцьким, який розмахував руками і гарячкував:

— Ніколи ви нічого нового не навчитесь, хіба тільки носити чудернацькі модні капелюшки або танцювати сьому чи восьму фігуру контрданса, якщо її який-небудь йолоп видумає. Нічого й ніколи!.. — додав він драматичним тоном. — Бо завжди знайдеться якась баба…

— Фе, пане Юліане, хто ж так говорить?..