— Avanti! Avanti! Так вони скакали хвилин з десять, і тепер уже Вокульський стримав коня. Він опинився на верху пагорка, під яким розлігся казково прекрасний луг. Що саме в ньому було прекрасне — чи зелені трави, чи круті завороти струмка, чи похилені над ним дерева, чи погідне небо?

Вокульський не знав.

Але пані Вонсовська не захопилася пейзажем. Вона мчала з пагорка стрімголов, наче хотіла вразити супутника своєю відвагою.

Коли Вокульський поволі з’їхав з гори, вона повернула до нього коня й нетерпляче закричала:

— Пане Вокульський, чи ви завжди такий нудний?

Я ж не для того взяла вас на прогулянку, щоб позіхати…

Прошу розважати мене, і то негайно!

— Негайно? Добре. На мій погляд, пан Старський дуже цікава людина.

Вона Похилилася в сідлі, немов падаючи назад, і пильно глянула Вокульському в очі.

— Ну, — засміялася вона, — не сподівалась я почути від вас такої банальної фрази. Пан Старський цікавий… для кого? Хіба тільки для таких лебедиць, як панна Евеліна, бо для мене, наприклад, від таким перестав бути…

— Все ж таки…

— Без ніяких «все ж таки». Він для мене був цікавим тоді, коли я мала намір стати мученицею шлюбу. На щастя, мій чоловік був такий чемний, що незабаром помер, а пан Старський така нескладна натура, що навіть з моїм невеликим досвідом я за тиждень збагнула його.

Та сама борідка а 1а великий князь Рудольф і той самий спосіб баламутити жінок. Його погляди, його недомовки, таємничість — усе це я знаю так само, як фасон, його візитки. Він так само уникає панн без посагу, цинічний із заміжніми жінками й ніжно зітхає коло багатих відданниць. Боже мій, скільки я їх таких зустрічала в житті!..

А тепер я потребую чогось нового…

— В такому разі пан Охоцький…

— О, Охоцький — цікавий чоловік і міг би бути навіть небезпечним, але для цього я мусила б народитися вдруге. Це людина не з того світу, до котрого я належу серцем і душею. Ах, який він наївний і який чудовий! Він вірить в ідеальну любов і сподівається зустріти жінку, з якою замкнеться в своїй лабораторії, певний, що вона його не зрадить… Ні, він не для мене… Але що це у мене з сідлом? — раптом вигукнула вона. — Мабуть, ослабла попруга. Ану гляньте, будь ласка…

Вокульський зіскочив з коня.

— Ви злізете? — спитав він.

— І не подумаю. Подивіться так.

Вокульський зайшов з правого боку — попруга трималась міцно.

— Та не там… Отут… Тут щось зіпсувалось коло стремена.

Він завагався, проте відкинув її амазонку й засунув руку під сідло. Раптом кров шугнула йому в голову: вдовичка так ворухнула ногою, що її коліно торкнулося щоки Вокульського.

— Ну що?.. Ну що? — нетерпляче питала вона.

— Нічого, — відповів він, — Попруга застебнута і тримається міцно.

— Ви поцілували мою ногу?! — крикнула вона.

— Ні.

Тоді вона ляснула свого коня хлистом і помчала вперед, шепочучи:

— Дурень або камінь…

Вокульський поволі сів на коня. Невимовний жаль стиснув йому серце, коли він подумав: «Чи й панна Ізабелла їздить верхи? І хто їй поправляє сідло?»

Коли він під’їхав до пані Вонсовської, вона зареготала:

— Ха-ха-ха! Ви незрівнянний!.. — а потім заговорила низьким голосом: — В історії мого життя трапився незвичайний день — я зіграла роль жінки Потіфара і знайшла Йосифа!.. [118] Ха-ха-ха! Одне тільки мене бентежить: що ви не зможете оцінити, як я вмію баламутити голови чоловікам. В таку хвилину сто інших мужчин на вашому місці сказали б, що жити без мене не можуть, що я одібрала у них спокій і таке інше… А ви коротко відповідаєте: «Ні». За це єдине «Ні» вам приготовано в царстві небесному місце серед невинних немовлят. Такий собі високий стільчик з поперечиною спереду… Ха-ха-ха!..

Вона аж погойдувалась на сідлі від реготу.

— І що б ви на тому виграли, коли б я відповів, як інші?

— Здобула б ще одну перемогу.

— А цим що ви виграєте?

— Заповнюю собі пустку життя. З десятка тих, котрі мені освідчуються, вибираю одного, який здається мені найцікавішим, бавлюся ним, мрію про нього…

— А потім?

— Переглядаю новий десяток і вибираю іншого.

— І як часто?

— Хоч би і щомісяця. Що ви хочете, — додала вона, — це кохання нашого віку пари й електрики.

— Авжеж. Навіть нагадує поїзд.

— Летить, як буря, і сипле іскри?

— Ні, їде швидко й набирає пасажирів, скільки може.

— О пане Вокульський!

— Я не хотів образити вас, тільки сформулював те, що почув.

Пані Вонсовська прикусила губу.

Деякий час вони їхали мовчки.

Першою заговорила пані Вонсовська:

— Я вже визначила, хто ви такий: ви педант. Щовечора, не знаю о котрій годині, але, мабуть, не пізніше, як о десятій, ви підбиваєте підсумок денних подій, потім ідете спати, але перед сном уголос проказуєте молитву: «Не забажай жони ближнього твого…» Правда ж?..