— Бачу, що не розумієш. Я пояснив би тобі зараз, але такий стомлений, що трохи посплю.

— Може, послати за лікарем? — спитала панна Ізабелла, встаючи з канапи.

— Боже борони! — вигукнув пай Томаш і замахав руками. — Якби я звертався до лікарів, то, напевне, вже не жив би.

Панна Ізабелла не наполягала. Вона поцілувала батька в руку і в лоб і пішла в будуар, глибоко задумавшись.

Неспокій про наслідки торгів, що мучив її кілька днів, тепер безслідно зник. Виявляється, у неї ще є десять тисяч карбованців процентів на рік і тридцять тисяч готівки!.. Отже, можна буде поїхати в Париж на виставку, потім, може, в Швейцарію, а взимку знову в Париж. Ні!.. На зиму вона повернеться в Варшаву, щоб відновити прийом гостей. І якщо трапиться якийсь багатий чоловік, не старий і не бридкий (як от барон або маршалок, бр!..), не парвеню і не дурень (може бути навіть дурнем — в їхньому товаристві розумний тільки Охоцький, та й той дивак!)… Якщо трапиться такий чоловік, вона, нарешті, наважиться остаточно… «Носиться папа з тим Вокульським, — думала панна Ізабелла, ходячи по своєму будуару. — Вокульський може бути добрим порадником, управителем, зрештою, опікуном маєтку… Але моїм опікуном може стати тільки князь, до речі, він наш родич і давній друг нашої родини…»

Вона все ходила сюди й туди по кімнаті з схрещеними на грудях руками. І раптом їй спало на думку: чого це батько так розчулився сьогодні з приводу Вокульського?

Якою ж чарівничою силою орудує цей чоловік, що завоював усіх людей з її товариства, а тепер здобув і останню позицію — її батька!.. Батько, пан Томаш Ленцький, плакав! Він, з очей якого від дня смерті матері не скотилася жодна сльоза… «Проте треба сказати, що він — дуже добра людина, — визнала панна Ізабелла в думці. — Россі не був би такий задоволений Варшавою, якби не чуйність Вокульського.

Але моїм опікуном, навіть в разі нещастя, він не буде.

Щодо майна, будь ласка, нехай ним порядкує; але опікуном!.. Батько, мабуть, дуже заслаб, коли йому спадають на думку такі комбінації».

О шостій вечора панна Ізабелла була в вітальні й почула в передпокої дзвінок, а потім нетерплячий голос Миколая:

— Я ж казав, приходьте завтра: сьогодні пан хворий.

— А що робити, коли пан, як тільки має гроші, то хворий, а як здоровий, то не має грошей?.. — відповів другий голос з легким єврейським акцентом.

В цей час у передпокої зашелестіла жіноча сукня й почувся голос панни Флорентіни:

— Тихо!.. Ради бога, тихо! Приходьте завтра, пане Шпігельман… Ви ж знаєте, що гроші є…

— Саме через те я і приходжу сьогодні вже третій раз.

А завтра прийдуть інші, і мені знов доведеться ждати…

Кров ударила в голову панні Ізабеллі. Сама не знаючи, що робить, вона швидко вийшла в передпокій.

— Що тут робиться? — спитала вона панну Флорентіну.

Миколай знизав плечима і нечутно вийшов у кухню.

— Це я, панно графівно… Давид Шпігельман, — відповів низенький чоловік з чорною борідкою і в чорних окулярах. — У мене до пана графа, є невелике діло…

— Дорога Бельцю… — почала панна Флорентіна, намагаючись вивести кузину.

Але панна Ізабелла вирвала руку і, помітивши, що батьків кабінет вільний, сказала Шпігельманові зайти до нього.

— Опам’ятайся, Бельцю, що ти робиш?.. — умовляла її панна Флорентіна.

— Хочу нарешті знати правду, — сказала панна Ізабелла. Вона зачинила двері кабінету, сіла в крісло і, дивлячись Шпігельманові в окуляри, запитала:

— Яке у вас діло до мого батька?

— Пробачте, панно графівно, — відповів Шпігельман, кланяючись, — діло у мене дуже маленьке. Я тільки хочу одержати свої гроші…

— Скільки?

— Набереться, мабуть, карбованців з вісімсот…

— Одержите завтра.

— Пробачте, панно графівно, але я вже півроку чую тільки завтра, а не маю ні процентів, ні капіталу.

У панни Ізабелли забило дух і стиснулось серце. Але вона одразу опанувала себе.

— Ви знаєте, що мій батько одержав тридцять тисяч карбованців… Крім того (казала вона, сама не знаючи чому), ми матимемо по десять тисяч на рік. Ви ж розумієте, що ваша невеличка сума пропасти не може.

— Відкіля десять тисяч? — спитав єврей і зухвало підвів голову.

— Як то відкіля? — обурено відповіла вона. — Проценти на наш капітал.

— На тридцять тисяч?.. — недовірливо усміхнувся єврей, вважаючи, що його хочуть обманити.

— Так.

— Перепрошую панну графівну, — іронічно відказав Шпігельман, — я давно маю діло з грішми, але про такий процент не чув. На тридцять тисяч пан граф може одержати три тисячі, та й то на дуже непевну закладну. Але яке мені до цього діло! Я маю одержати свої гроші. Бо завтра прийдуть інші і знов будуть кращі за Давида Шпігельмана, а пан граф як віддасть решту на проценти, то мені знову доведеться рік ждати.

Панна Ізабелла підхопилася з крісла.

— Я вас запевняю, що завтра ви одержите свої гроші! — вигукнула вона, дивлячись на нього з презирством.

— Слово? — спитав єврей, в душі милуючись її вродою.

— Даю слово, що завтра всім буде сплачено… Всім і до копійки!

Єврей низько вклонився і, задкуючи, вийшов з кабінету.

— Побачимо, як панна графівна додержить слова! — сказав він, виходячи.

Старий Миколай був у передпокої і з таким шиком відчинив Шпігельманові двері, що той уже зі сходів крикнув: