Шрифт:
— Що він має?
— Він має… він має сестру в Кракові, котра, ви розумієте, відписала його дочці…
— А коли вона нічого не відписала?
Джентльмен з бакенбардами на хвилину сторопів.
— Тільки не говоріть мені такі дурниці!.. Чому б сестра в Кракові не одписала їм, коли вона хвора?..
— Я нічого не знаю, — відповідає чорнявий красень, (Пан Ігнац в душі визнав, що ніколи ще не бачив такого вродливого).
— Але у нього є дочка, пане Цинадер… — схвильовано каже власник розкішних бакенбардів, — Ви знаєте його дочку, ту папну Ізабеллу, пане Цинадер?.. Я сам дав би їй, не торгуючись, ну… сто карбованців…
— Я б дав півтораста, — каже чорнявий красень, — але все-таки Ленцький ненадійне діло…
— Ненадійне? А пап Вокульський — що таке?
— Пан Вокульський, ну… це велике діло, — відповідає чорнявий. — Тільки вона дурна, і Ленцький дурний, і всі вони дурні. І вони занапастять того Вокульського, а їм він однак не допоможе…
У пана Ігнаца потемніло в очах.
— Ісус, Марія! — пролепотів він. — Отже, навіть на торгах уже говорять, про Вокульського і про неї… Та ще й передбачають, що вони занапастять його… Ісус, Марія!..
За столом, де сидять судові виконавці, починається якийсь рух; вся публіка, штовхаючись, підходить ближче; старий Шлангбаум також наближається до столу, а по дорозі киває до виснаженого єврейчика й непомітно підморгує гладкому панові, з яким недавно розмовляв у кондитерській.
В цей час вбігає адвокат пані Кшешовської, не дивлячись на неї, займає місце коло стола й бурмоче до виконавців:
— Швидше, панове, швидше, бо, їй-богу, не маю часу.
Через кілька хвилин після адвоката в зал входить нова група: в ній подружжя, яке, здається, належить до професії м’ясників, стара дама з онуком-підлітком і два добродії — один сивий, але ще дужий, другий кучерявий, схожий на сухотного. У обох смирний вигляд і приношена одежа, проте, як тільки вони увійшли, євреї почали перешіптуватись і з шанобливим захватом показувати на них пальцями.
Обидва вони стоять так близько біля пана Ігнаца, що він мимоволі чує поради, які сивий добродій дає кучерявому:
— Ксаверію, кажу тобі, роби так, як я. Я не поспішаю, їй же богу! Вже три роки, кажу тобі, я хочу купити будиночок, отакий собі — тисяч за сто або двісті, на старість, але не поспішаю. Я собі читаю об’яви про будинки, що продаються з торгів, помаленьку огляну, потім поміркую собі, скільки воно коштує, а потім приходжу собі сюди і слухаю, що люди дають. І коли, кажу тобі, я вже набрався досвіду й хотів цього року щось таки купити, ціни, грім би його вбив, якраз підскочили, і от треба знову міркувати!.. Але як ми станемо прислухатись удвох, то, кажу тобі, напевне щось із того вийде…
— Тихо! — крикнув хтось коло стола.
Гомін в залі вщух, пан Ігнац слухає опис будинку, який стоїть там-то й там-то, чотириповерховий, з трьома флігелями, садком, городом і таке інше. Під час оголошення цього важливого документа пай Ленцький то червоніє, то блідне, а пані Кшешовська раз у раз нюхає кришталевий флакончик в золотій оправі.
— Я знаю цей будинок! — раптом гукає добродій в темних окулярах. — Знаю цей будинок!.. За нього, заплющивши очі, можна дати сто двадцять тисяч карбованців…
— Кому ви голову морочите! — обзивається пан з фізіономією пройдисвіта, що стоїть поруч з Кшешовською. — Хіба це будинок? Розвалюха! Трупарня!..
Пан Ленцький аж синіє від злості. Він киває до прислужника в синіх окулярах і питає його:
— Хто він такий, отой падлюка?
— Отой?.. — відповідає прислужник. — То негідний мерзотник, ваша вельможність, не звертайте на нього уваги… — І знов гукає на повен голос: — Слово честі, за цей будинок можна дати сто тридцять тисяч…
— Хто він такий, отой негідник? — питає баронеса добродія з фізіономією пройдисвіта. — Отой, в синіх окулярах?
— Отой?.. — відповідає запитаний. — Це відомий злодюга, недавно сидів у Пав’яку… [84] Не звертайте, пані, уваги… На нього плюнути не варто…
— Ану, тихо там! — гукає з-за столу чиновницький голос.
Прислужник підморгує панові Ленцькому, фамільярно усміхається і пролазить до стола між учасників торгів. Їх четверо: адвокат баронеси, гладкий пан, старий Шлангбаум і засмоктаний єврейчик, біля якого стає церковний прислужник.
— Шістдесят тисяч і п’ять карбованців, — тихо каже адвокат баронеси.
84
Пав’як — тюрма для карних злочинців у Варшаві на Пав’ячій вулиці.
— Їй-богу, він більше не вартий, — додає добродій з фізіономією пройдисвіта.
Баронеса переможно поглядає на пана Ленцького.
— Шістдесят п’ять, — обзивається величний гладкий пан.
— Шістдесят п’ять тисяч і сто карбованців, — белькоче блідий єврейчик.
— Шістдесят шість, — додає Шлангбаум.
— Сімдесят тисяч! — на все горло кричить добродій в синіх окулярах.
— Ой! Ой! Ой! — істерично схлипує баронеса, падаючи на плетену канапку.
Її адвокат швидко відходить від стола й біжить боронити вбивцю.