Гук відповів: — Не треба забувати,

хто кого зрадив, хто кого терзав.

А правда, пане, слово більмувате.

Воно не бачить, хто його сказав.

Горбань відмовив: — У такому разі

ми різні правди маєм на увазі.

Той тягне вліво, інший гне управо.

А є одне, і так вже іспокон:

статут Литовський, Магдебурзьке право,

панове судді,— це для нас закон!

— Що скажуть райці? —

Райці — безглагольні.

— Порадили,— суддя сказав тоді.—

Таким, которі дуже сердобольні,

панове вряд, не місце у суді.

Чотири рази ми отут збирались.

Достойні свідки питані від нас.

А як труїла, ще не розібрались.

І мусим слушний видати наказ.

Вона мовчить, убийниця. Тим паче.

Це треба теж до справи долучить.

Бо мати в горі. Вишняківна плаче.

А ця мовчить. Об чім вона мовчить?

Такого ще не бачила Полтава.

І суд такого ще не примічав,

щоб той, кого потягнено до права,

зневажив право та отак мовчав.

Заворушились лавники і райці:

— Це ж всі закони підуть шкереберть!

А справді, звідки у цієї здрайці

така отрута, що вбива на смерть?

Дійшли до чого, сваримся нарзаєм!

Ніяк не можем рішення прийнять.

То треба знать, чого іще не знаєм.

То знаєм те, чого не треба знать.

— Крім того, ми вже так тут заморочені,—

сказав суддя,— що ще не з’ясували,

а чи були у неї в тому злочині

помічники, чи пак компринципали?

То що ж ми будем думати-гадати,

як і про це закон є акурат.

Оскаржену на квестію віддати,

і хай із нею поговорить кат.

Іван сказав: — Панове, це жорстоко.

І божі сльози не падуть з ікон?

То де ж воно, всевидящеє око?!

Це ж глухоаспидський закон!

— Та що це, люди? Дівчину на муки?! —

Лесько як вийме шаблю з-під поли.

Тоді Леськові заломили руки

і до дверей із вряду повели.

Він тільки зблід і губу закусив,

та так судейських з себе і струсив:

— Ви, канцілюги, у чорнилі пальці,

бумажне кодло, воло набивне,

хватальники, в походах небувальці,

кого взялись подужати... мене?!

Та навпростець, в єдиний плиг, спрожогу,—

такого хлопця вдержати хіба? —

поміж люди проклав собі дорогу

та по столу

навідліг

як вруба!

Суддя здригнувся. Одсахнувся натовп.

Горбань охляв од чуба до халяв.

Козак спітнів. Козацька шабля навпіл.

А стіл стоїть. Так само, як стояв.

— Полковнику! Мечі оттакелецькі

щербилися об шаблю об мою.

Шоломи турські, панцирі шляхетські

Лесько Черкес розрубував в бою!

Чому ж цього я розрубать не можу?! —

Іван сказав: — Бо це, як світ, старе.

Фортецю, певно, легше взять ворожу.

А цього столу й шабля не бере.

(Вони з Леськом бували в битвах

разом

Лесько утне ще штуку не одну.

Він потім стане побратимом Разіна —

Леськом Хромим. Загине на Дону).

І встав Пушкар. Обвів людей очима.

Хустки, очіпки, свитки, жупани.

І голова у нього над плечима

була як вежа в шапці сивини.

Ще не старий. І славу мав, і силу.

(Про нього потім думу іскладуть.

Мине сім літ — і голову цю сиву

Виговському на списі подадуть)

Пушкар сказав, що злочин — непрощенний.

Карати треба, що там говорить.

І так карати, щоби люд хрещений

не мав за що судові докорить.

Закон є суть, тверда його основа.

Для того він і звелений судам.

Але оце як хочете, панове,

а на тортури згоди я не дам!

Тоді ми вряд, все зібраноє гроно,

на ті слова схилившись і уваживши

підсудну на тортури не діли.

І правий суд продовжували далі,

явивши в жилах зимну кров,

так нібито нічого і не сталось.

Лесько ж Черкес за те, що бешкетує,