Усе як слід. За що себе вкорить?

...Мовчить Полтава, наче приголомшена.

Перехотілось людям говорить.

А власне, що ж, такі часи криваві.

Що варт життя? Ну, стратять ще когось.

Промчався вершник по німій Полтаві —

у серці міста громом віддалось.

Простугоніло смутком вечоровим,

хитнуло тиші синій оксамит.

І тільки вершник за полтавським ровом

десь даленіє цокотом копит...

Самотній вершник зникне за туманом.

Сторожа вслід подивиться йому.

Той вершник зветься Іскрою Іваном.

Йому сьогодні тяжче ніж кому.

Уже він там, уже за далиною,

вітрами тугу спалює з лиця.

Що ж, горе горем, а війна війною.

Послав полковник гетьману гінця.

«Вартуй! Вартуй!» — з Курилівської брами.

«Вартуй! Вартуй!» — від Київських воріт.

Уже стоять вози під яворами.

Полтавський полк готовий у похід.

Годуйте коней! Шлях їм далеченький.

Пильнуйте славу полкових знамен.

Полтаво! Засвіт встануть козаченьки.

Ти припадеш їм знову до стремен.

Так само засвіт встануть з полуночі.

А ти за них, Полтаво, помолись.

Лиш не заплаче свої карі очі

та Марусенька, як було колись...

...Пройшло життя. Не варт було і труду.

Лише образи наберешся вщерть.

Останні дні вже якось перебуду.

Та вже й кінець. Переночую в смерть.

А що в житті потрібно ще мені?

Одбути всі ці клопоти земні.

Оці останні клопоти одбуть,

іти туди, куди мене ведуть,—

аби одбути, все уже одбути,—

і щоб не бути, щоб уже не бути!

Три дні дали на розмисли мені.

А нащо вже тим смертникам три дні?

Чи їх уже тримає що на світі?

Це наче привид взяти на ланцюг.

Щось наче там вовтузиться в лахмітті...

Це ж скільки тут сиділо волоцюг,

злодіїв різних. Теж чекали страти.

Мабуть, їм не хотілося вмирати.

Що ж, ви вже відбули своє, щасливці.

Хто б не були, а ви вже відбули.

Це ж, певно, тут сиділи і убивці,

збудована ж в’язниця ще коли.

Аж ось де прихилю я свою втому

за стільки днів, за стільки довгих літ!

Чи тут змінили хоч оцю солому?

Чи кинули хоч свіжий околіт?

А втім, яка мені уже різниця?

Я теж убивця. Я убила Гриця.

Оце ж за те мені й заплата —

із кам’яних мурів кам’яная хата.

Старий кожух... солома... постелюсь...

Хоч так полежу... в пітьму подивлюсь...

...А я заснула, господи, заснула!

Солодким сном уперше за всі дні.

Та так заснула, наче потонула.

Ще щось хороше й снилося мені...

Прокинулась, ніяк не розберуся, —

чого я тут,

хто вбивця,

хто Маруся?

Сама від себе ще така далека,

немов оце приніс мене лелека

та й опустив у мальвах і жоржинах

на тих ранкових росяних стежинах.

І я ще, як малесеньке дівчатко,

щоранку починаюся спочатку.

Солодка млість... блідесенький промінчик…

як добре жити... думати про інше...

А сон минув, розтанув. І натомість

раптовим болем обпекла свідомість.

Єдине слово виникло: невже?!

Душа болить, і тіло як чуже.

Навпомацки з підлоги підвелася.

Не розчесавши коси, заплелася.

Все так, як є. Приречена. Одна.

Стіна. Стіна. І грати. І стіна...

...А вже світає. Сумно, сумно, сумно

благословляється на світ.

Десь коні ржуть і глухо грають сурми.

Полтавський полк виходить у похід.

Десь грають сурми. В добрий час їм грати.

В литаври б’ють, так само як колись.

Душа рвонулась — і застряла в гратах,

прозорі руки з гратами сплелись.

Далекий гомін сповнює в’язницю.

Десь вітер гонить куряву руду.

Це вперше, Грицю, це уперше, Грицю,