прийняв присягу Шибилист Яким.

— Даруйте... я... незвичка промовляти,

Хотів сказати річ іще таку:

Марусю знаю ще із немовляти

і Гриця знаю ще у сповитку.

Он там сидить та бідна Чураїха.

Чи на суді була вона коли?

Проз їхній двір тоді я саме їхав,

коли Грицька на цвинтар повезли,

Чи рвала мати так на собі коси,

як задзвонили по його душі?

Та він же їй як рідний син і досі,

у них і виріс там на шпориші.

Вона ж свою дитину годувала

та вже й сусідську бавила, чужу.

Бобренчиха ж тим часом воювала —

за курку, за телицю, за межу.

Все ніколи. То в них і повелося:

сьогодні ситий, бо учора їв.

То те дитя й на ноги зіп’ялося,

і розуму дійшло у Чураїв.

Коли ж у Гриця вибилось навусся

і Чураївна стала на порі,

то полюбилась хлопцеві Маруся,—

могли б лише радіти матері.

Воно на те й заходилось спочатку.

Грицько пішов тим часом у похід.

Попідростали верби і дівчатка,—

про це в суді, можливо б, і не слід,—

але ж Маруся так його чекала,

такі літа одна перебула!

Нікому ні руки не шлюбувала,

ані на кого й оком не вела.

Грицько ж, він міряв не тією міркою.

В житті шукав дорогу не пряму.

Він народився під такою зіркою,

що щось в душі двоїлося йому.

Від того кидавсь берега до того.

Любив достаток і любив пісні.

Це як, скажімо, вірувати в бога

і продавати душу сатані.

— Хай бог почує сльози удовині! —

Бобренчиха зайшлася від ридань.

— Панове суд! Я вірю цій людині,—

сказав Пушкар.

І втрутився Горбань:

— А чим довір’я ваше обгрунтоване?

Ведете суд на хибну колію.

— У мене, пане, слово не куповане,

і я його не продаю.

А хто тут, може, хоче хабаря,

то хай мені подивиться у вічі.

— Панове!

До Мартина Пушкаря

тут посланець прибув із Січі.

...Ввійшов, як грім, обвітрений з дороги.

Віддав чолом і мовив хрипкувато:

— Полковнику, вам лист від кошового.

— Гаразд. Сідай. Спочинь з дороги, брате.

Якісь новини?

— Обступає ворог.

Богдан козацтво стягує під Білу.

Потрібна поміч. І потрібен порох.

Потоцький йде назустріч Радзивіллу.

Зірвав полковник повагом печатку.

І поки він листа того читав,

той посланець обговтався спочатку

і тих, поближчих, райців запитав:

— Ну, як тут, мирно? Пишете папери,

язик зломивши на судейський штиб?

Зітхнули райці. Обізвався первий:

— Та тут таке! Козак у нас погиб.

— Погиб? Козак? То що у вас в Полтаві?

Облога? Зрада? Засідка? Бої?

— Та ні. Маруся. Он сидить на лаві.

Струїла хлопця. Судимо її.

Той засміявся: — Отакої к бісу.

Під Білу Церкву стягнуто полки.

Палає Київ, знищено Триліси.

У вас же он як гинуть козаки!

Там бій. Там смерть. Там зламано границі.

Людей недохват. Ллється наша кров.

А тут — погиб.... У вас ще на спідниці

не перешили ваших коругов?

— У вас, у нас. Ви Січ, а ми Полтава.

У вас права, ми ж — охоронці права.

У вас за вбивство кара там яка? —

Козак сказав:

— А проста. Як по злобі

козак уб’є, не дай бог, козака,—

живого з мертвим ув одному гробі!

— А тут, бач, інше. Тут все навпаки.

Погиб козак од женської руки.

— Домарики, така у вас і смерть.

Безславно вмер, а кажете: убито.

А запорожці — люди без круть-верть,

все кажуть щиро на своє копито.

Якби ми ремигали, як воли,

якби ми так чесали язиками,

то вже б давно Вкраїну віддали,

не мавши часу бути козаками.

Ця дівчина... Обличчя, як з ікон.

І ви її збираєтесь карати?!

А що, як інший вибрати закон,—