пеню належну сплатить до шкатулки

Сиділа Галя наче панська рожа.

Іван сидів з похиленим чолом.

Сказали райці: - дійся воля божа! —

і запосіли місце за столом.

Суддя сказав:

— Закони судочинства

вагатися не дозволяють нам.

Запобігавши, щоб такі злочинства

не множились промежду християн,

ми мусим вбивцю засудить до страти,

як нам велить і право, і статут.

І тільки спосіб — як її карати —

предметом спору може бути тут.

Що скажуть райці, лавники і возний?

Як це здається, пане войте, вам? —

Підвівся Іскра, полковий обозний,

син Остряниці Якова, Іван.

(Загине теж, в бою заживши слави,

в недовгім часі після Пушкаря,

вертаючи до попелу Полтави

з посольства до московського царя).

Увесь блідий, аж під очима чорно.

— Я прошу, люди, вислухать мене.

Багато слів страшних тут наговорено.

Ніхто не говорив про головне.

Я, може, божевільним тут здаюся.

Ми з вами люди різного коша.

Ця дівчина не просто так, Маруся.

Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа.

Коли в похід виходила батава,—

її піснями плакала Полтава.

Що нам було потрібно на війні?

Шаблі, знамена і її пісні.

Звитяги наші, муки і руїни

безсмертні будуть у її словах.

Вона ж була як голос України,

що клекотів у наших корогвах!

А ви тепер шукаєте їй кару.

Вона ж стоїть німа од самоти.

Людей такого рідкісного дару

хоч трохи, люди, треба берегти!

Важкий закон. І я його не зрушу.

До цього болю що іще додам?

Вона піснями виспівала душу.

Вона пісні ці залишає нам.

Ще тільки вирок — і скінчиться справа.

І славний рід скінчиться — Чураї.

А як тоді співатиме Полтава?

Чи сльози не душитимуть її?

Запала тиша, як в страшному сні.

Горбань сказав:

— При чому тут пісні?

Вона ж на суд за інше зовсім ставлена.

І потім, бачте, чутка є, ги-ги,

що свідок цей — особа зацікавлена.

Його слова не мають тут ваги.

Тоді ми, вряд, з пристойними особами

дали сказати слово їй останнє,—

чи має серця внутрішню гризоту

і чи пред тим, як вирок наш почути,

зронити хоче хоч сльозу покути?

Підсудна слізьми очі не зросила,

І милосердя в права не просила.

З тих тоді рацій все дорозумівши

і між собою радившись не раз,

кондиціямїі права посполитого

тоді такий ми винайшли наказ:

Ми, вряд, зіпершись па свідоцтва голі,

в такий-то спосіб справа була рішена,

що має бути карана на горлі,

на шибениці, значиться, обвісшена.

Про що людей поштивих звідомляєм

і на потомні вписуєм віки.

Декрет печаттю нашою змоцняєм

і підписом судейської руки.

Багряне сонце. Дужка золотава

стоїть над чорним каптуром гори.

На п’ять воріт зачинена Полтава

ховає очі в тихі явори.

Спадає вечір сторожко, помалу,

ворушить зорі в темряві криниць.

Сторожа ходить по міському валу,

і сови сплять в западинах бійниць.

«Вартуй! Вартуй!» — з Курилівської брами.

«Вартуй! Вартуй!» — від Київських воріт.

Уже стоять вози під яворами.

Полтавський полк готовий у похід.

Годуйте коней. Неблизька дорога.

Благословіть в дорогу, матері.

А що там буде, смерть чи перемога,—

Полтавський полк виходить на зорі!

Там бій гримить. Там гине наша воля.

Там треба рук, і зброї, і плечей.

І що там варт чиясь окрема доля,

той тихий зойк у безмірі ночей?..

Вогненна зірка в небі пролітала,

сичі кричали, вісники біди.

На сто думок замислена Полтава

вербові гриви хилить до води.

Був правий суд. І вирок оголошено.