але було це не тепер, колись.

А як вона була йому немила,

то хто ж його присилує: женись!

Вона ж, дурна, чогось була топилась,

по тому ще й заслабла і злягла.

А я кажу: чого ти причепилась?

Чи ти його у власність набула?

А він такий, що він брехать не буде.

Грицько був чесний, не якийсь бабій.

Він сам казав, що вже її забуде.

У домі в нас він був уже, як свій.

Оце увосень мали ми побратись.

Помщаючись, пропала ж і сама.

Вже тато наш і на весілля втратились,

а Гриць умер... а Гриця вже нема...

— В такому разі будемо відверті,—

сказав суддя,— бо тут не до прикрас.

Чого ж тоді він в ніч своєї смерті

таки у неї був, а не у вас?

Тоді Вишняк, жалосний за такую

тяжку зневагу дому свойого,

просив дочку не спитувати більше.

Галю спочутливо одвели

баби в бабинець, сплакану,

понєваж

при кождім ділі

свій бабинець є.

Суддя поглянув на підсудну лаву:

— Що скаже нам убивниця на се?

Вона ні слова не сказала праву.

Стоїть. Мовчить. І дивиться. І все.

Тоді сама Бобренчиха, вдова,

суду сказала у тії слова:

— Мовчить, бо стидно. Бачив бог із неба.

Я знаю все, так наче там була.

В ту ніч вона сама його до себе,

розпутниця, обманом затягла.

Яка стоїть немов свята та божа.

Ото така вже вдача потайна.

Бо на обличчя з янголами схожа,

але в душі — то чистий сатана.

Якби я вам про неї розказала,

що говорив про неї хто кому!

Вона в Полтаві світу зав’язала

хіба Грицькові тільки одному?!

І осінило раптом Горбаня:

— А може, то було якесь дання?

Якесь чар-зілля або привороти,

і він не зміг його перебороти.

Тому й зайшов од Галі до Марусі,

улігши тій диявольській спокусі.

А зілля річ, ви знаєте, капризна —

тут воно чари, тут воно й трутизна.

Суддя сказав, що випадки були.

Комусь колись чогось там підлили.

Було це діло досить голосне,

і сліз пролито більше як доволі.

І все ж є щось не до кінця ясне:

чи не було чиєї злої волі?

В цих справах поруч —

правда і брехня.

— Я, як суддя, вважаю особисто,

чи це була отрута, чи дання,

а в кожнім разі це було убивство.

Горбань сказав, що й сумніву нема.

Звичайно, вбивство. Та іще й нецнота.

Він, як Горбань, вважає зокрема:

їй треба дьогтем вимазать ворота!

(Тут принагідно варто зауважити,

що дьогтю він мав, справді, предостатньо,

оскільки він, як виявилось потім,

«з комори мєской потай дьоготь крав»,

за що і був поставлений пред врядом.

А втім, і згодом він ще війтував.

І вже аж гетьману Дем’яну Многогрішному

уже аж на полковника Жученка

устиг іще й «крамулку» довести).

Пушкар сказав, що так-то воно так.

Не шануватись дівчині негоже.

Але ж і з Гриця добрий був лайдак.

Тут, товариство, дьоготь не поможе.

Бо незалежно, що то за пиття

і що там мовить злість тисячоуста,—

не хто ж, а він звів дівчину з пуття.

І то була любов, а не розпуста.

Тоді вдова Бобренчиха озвалась:

— Та вуха ж в’януть на таку олжу!

Вона сама Грицькові нав’язалась.

— В який би спосіб?

— Зараз розкажу.

Було це, люди, на Петра Капусника,

якраз на самий сонцеповорот.

Я мала, люди, сина не розпусника.

Він шанував і хату, і город.

Коли ж вона його причарувала,

він як сказився, геть одбивсь од рук.

Хай вам розкаже Процик Кулевара,

Семен Капканчик і Ромашко Струк.

Він перестав ходить на вечорниці,

не зачіпав дівчат і молодиць.

А все ходив до тої чарівниці,

недарма в річці топлять чарівниць.